Без роботи, житла та грошей. Українка разом із сином виживають у Литві на 100 євро на місяць

Рятуючись від російських ракет, Ірина із міста Дніпро разом із сином Євгеном знайшла прихисток у Литві. Але жити у новій країні виявилося дуже складно. Син жінки Євген хворіє на ДЦП з самого дитинства і має підтверджену в Україні непрацездатність. Але довести у Литві, що ти справді маєш такий статус, та отримати якісь соціальні виплати, не так просто. Через всі бюрократичні процедури сім'ї зараз доводиться виживати на 100 євро на місяць, повідомляє lrt.lt.

Ірина приїхала до Литви лише у липні. Спочатку, коли у її рідному місті було більш-менш спокійно, жінка планувала залишатися вдома. Її 28-річний син Євген із дитинства хворіє на дитячий церебральний параліч. Цей діагноз практично завжди означає довічну непрацездатність. Коли обстріли у Дніпрі посилилися, перебувати вдома ставало дедалі небезпечніше. Складніше ставало й тому, що у Євгена через нервову напругу почалися напади, тож жінка вирішила рятувати сина.

«Ми не прагнули їхати, ми думали, що, можливо, нам вдасться якось залишитися вдома. Але коли почали серйозно обстрілювати місто, і коли у сина почалися судомні напади, тому що емоційно йому теж дуже складно від цієї ситуації, то просто вже не було вибору», - розводить руками жінка.

Спочатку сім'я поїхала на захід України, де пробула кілька тижнів, але потім, оскільки небезпечно ставало всюди, вирішили переїхати до Литви. Як згадує Ірина, таке рішення було абсолютно спонтанним, адже у Литві у них була лише одна знайома та гарні відгуки людей, які вже знайшли притулок у цій країні.

«Ця знайома звернулася до товариства інвалідів у Литві, і вони сказали, що матеріально вони нам нічим допомогти не можуть, але можуть запропонувати приїхати до них у пансіонат у Швентойї та пожити там 2 місяці, поки ми вирішимо усі свої питання та знайдемо житло», – розповідає Ірина.

Підтвердження непрацездатності

Життя в Литві не стало для жінки полегшенням, адже допомогу, як виявилось, отримати не так просто. Щоб отримати страхування та соціальні виплати в Литві людині з обмеженими можливостями, спочатку потрібно це документально підтвердити. І хоча уряд стверджує про спрощені процедури для військових біженців з України, на практиці це не так.

Як розповідає Ірина, проблеми починаються одразу після приїзду, бо важко щось вирішити, доки не отримаєш посвідки на проживання.

«Коли ми приїхали до Швентойї, нам сказали, що ми маємо дочекатися, поки отримаємо посвідку на проживання, і лише після цього можемо йти до лікаря, який нам підтверджуватиме інвалідність. Тобто, 2 місяці ми просто чекали на ВНЖ і жили лише завдяки добрим людям, пансіонату та карткам Maisto Bankas», - згадує жінка.

З отриманням ВНЖ можна було розпочинати оформлення всіх документів та підтверджувати непрацездатність, але навіть це у Литві для українців це виявилося не простим завданням. Адже величезні черги до лікарів розписано на кілька місяців уперед. А відсутність медичного страхування не дає змоги отримувати деякі послуги безкоштовно або компенсувати ліки.

«Коли ми прийшли до лікарні, нам сказали, що у Паланзі немає державного невролога, лише приватний. Ми відповідно маємо заплатити за його послуги, що він надасть цю довідку про стан здоров'я дитини. Потім з цією довідкою ми прийшли до сімейного лікаря, і вона сказала, що тепер потрібна довідка від психіатра. Психіатр у Паланзі був у відпустці. Ми чекали, доки він вийде з відпустки десь місяць. Потім, коли ми до нього потрапили, нам сказали, що ще доведеться пройти анкетування у психолога, який також працює за певним графіком. Ми чекали ще на тиждень психолога. Потім ми його пройшли, і нам сказали, що все це має оформити психіатр і відправити документи сімейному лікареві», – згадує свої походи кабінетами лікарів жінка.

Підтвердження непрацездатності сина розтягнулося на 5 місяців. Деякі лікарі не працювали, хтось був хворий на ковид, хтось у відпустці, а альтернативи жінці не пропонували. Тому треба було або йти до приватного лікаря і платити за довідки, або чекати у довгих чергах.

«Я не мала можливості платити за кожну консультацію. Ми були, напевно, у 6 лікарів. Я не розумію, чому це не можна зробити відразу в одного лікаря – невропатолога. Адже захворювання мого сина саме пов'язані з неврологією», - дивується Ірина.

Після того, як усі документи було зібрано, жінці необхідно було віддати їх на розгляд до спеціальної комісії, що підтверджує непрацездатність. Рішення цієї комісії треба чекати ще місяць.

"Це замкнуте коло. Він не має медичного страхування доти, доки йому не підтвердять інвалідність. Тобто немає жодної компенсації ні за ліки, ні за послуги. За все треба платити. А отримати медичне страхування можна лише тоді, коли його інвалідність буде підтверджено. Хоча має дитячий церебральний параліч, що там підтверджувати? У нас є всі документи, які я взяла з України, які б підтверджували його інвалідність, але тут вони не підходять», - ділиться українка.

Червоний хрест у Вільнюсі не працює

Оскільки держава без офіційних підтверджень не може допомогти сім'ї з України з виплатами та соціальними гарантіями, після приїзду до Литви Ірина попросила допомоги у волонтерів Червоного хреста. І якщо у Швентойї волонтери працювали без нарікань (допомагали їжею, одягом, відповідали на запитання та давали необхідну інформацію), то у Вільнюсі, як каже українка, Червоний хрест не надає навіть мінімальної допомоги.

«У Швентойї нам дуже допомагали волонтери Червоного хреста, чого немає, на жаль, у Вільнюсі абсолютно. Там у нас була волонтер, вона нам зателефонувала одразу, і дуже допомагала. З оформленням документів, з якимись такими побутовими речами там справді ми з нею спілкувалися практично щодня», - ділиться Ірина.

Але коли пансіонат довелося покинути і родина переїхала до Вільнюса, волонтери не надавали жінці із сином жодної уваги. Як згадує Ірина, спочатку їй зателефонував волонтер, який розмовляє лише литовською. Після того, як вони не зрозуміли одне одного, їй зателефонував інший волонтер. Це був один єдиний дзвінок за весь час у Вільнюсі, а її прохання для сина з обмеженими можливостями не почули.

«Волонтер мені зателефонував та запитав, які у нас потреби. Я про них розповіла і ось уже кілька місяців – абсолютно жодних дзвінків, не дали навіть контактів, куди я можу звернутись, допомоги також не надали, нічого нема. Тобто таке враження, що або не працює Червоний хрест у Вільнюсі, або я не знаю, як він працює, бо справді це був один єдиний дзвінок, коли в мене запитали, які потреби у мене, і на цьому все закінчилося», - розповідає українка.

Після приїзду до Литви Ірина також зареєструвалася у програмі Червоного Хреста Vienybė težydi. Це волонтерський проект, де небайдужі литовці можуть щомісяця жертвувати на потреби таких сімей.

Представник Червоного хреста у Литві Мілда Вібрантіте каже, що такий проект було створено спеціально, щоб допомогти задовольнити необхідні потреби українських сімей із дітьми з обмеженими можливостями, яких у Литві чимало. Щомісяця люди жертвують близько 6 тисяч євро, але, як зазначає представник Червоного хреста, комусь жертвують менше, комусь більше.

Бажаючі підтримати українські сім'ї, де є люди з важкими діагнозами, можуть відвідати краудфандингову платформу Contribee, знайти там проект Vienybė težydi і коротко ознайомитися з сім'ями-учасницями проекту. Зараз у нас 48 сімей-учасниць, тому людина може побачити короткі розповіді про сім'ю, їхню історію, переглянути фото. А потім обрати одну чи кілька сімей, яким можна щомісяця жертвувати певну суму», – пояснює представник Червоного Хреста.

Із цієї програми Ірина щомісяця отримує 70 євро, але, як зазначає представник і сама Ірина, хоча програма і має досить добру мету, вона недостатньо справедливо працює, адже люди жертвують кошти маленьким дітям з обмеженими можливостями, а про дорослих, на жаль, забувають.

«Люди охоче допомагають дітям, якщо це дитина-інвалід, їй допомагають дуже активно. Якщо це доросла людина, вже не дитина, то здається, що таких потреб немає. Хоча насправді ці люди до старості залишаються дітьми, тому що їхні навички не розвинені, і іноді їм допомога, навпаки, більше потрібна, тому що їхні ліки коштують дорожче, їхній одяг коштує дорожче, тобто більше потреб. А на цих людей не звертають уваги навіть благодійники», – ділиться Ірина.

Представник Червоного Хреста М.Вібрантіте також зазначає, що іноді справді не вдається задовольнити потреби всіх сімей, адже в одному Вільнюсі лише українських сімей з дітьми з особливими потребами понад 30, а волонтерів на всіх не вистачає.

«Справді, якщо ми говоримо про невелике місто, як Шветнойї, то там на одного працівника 2 сім'ї максимум, тут же, у Вільнюсі, ми маємо 15 і більше сімей на одного волонтера. Фізично забезпечити всіх увагою не виходить, тим паче фінансово, хоча ми щиро розуміємо та хочемо допомогти кожному», - пояснює представник Червоного Хреста.

"А за що тоді жити?"

Завдяки небайдужим волонтерам з організації людей з обмеженими можливостями у Литві, Ірині вдалося знайти центр для свого сина у Вільнюсі, де він проводить кілька годин на день. У цьому центрі Євген навчається, співає та спілкується з іншими людьми. Ірина радіє, що може залишити сина тут хоч би на кілька годин.

«Тут дуже така приємна атмосфера і синові тут подобається. Тобто найголовніше, що він сюди приїжджає із задоволенням. Незважаючи на те, що все ж таки більшість людей тут литовськомовні, але тут є і російськомовні люди, тобто все, що необхідно перекладають», - радіє жінка.

Сина Ірина не може залишати одного ні на хвилину, бо, як каже жінка, через хворобу його розвиток відповідає розвитку п'ятирічної дитини.

Він не може сходити в магазин, він не може приготувати собі їжу, я не можу його залишити. До того ж, у нього бувають напади, під час яких може статися все, що завгодно», - пояснює Ірина.

Саме тому жінка не може влаштуватися на роботу у Литві. Адже син може перебувати лише в денному центрі лише кілька годин на день, а віддалено працювати Ірині не вдається. Прожити в Литві допомагають лише небайдужі люди, які безкоштовно надали своє житло, та продуктові набори.

«Центр працює з 10 до 14. Поки його привезти сюди, доки доїхати до роботи, потрібно вже забирати сина назад. Кому я потрібна на роботі на 3 години? Постає питання, а на що жити? Я отримую пенсію на сина, тобто наш дохід зараз становить близько 100 євро. Ну, скажіть, будь ласка, що я маю робити на 100 євро? Одні ліки коштують близько 50 євро», - бідкається жінка.

100 євро – це українська пенсія Ірини. У Литві вона поки що не отримує жодних виплат, тому що за всі ці місяці так і не вдалося отримати підтвердження того, що Євген справді непрацездатний.

«Я чудово розумію, що Литва небагата країна і вона не може дозволити собі виплати, як, наприклад, у Німеччині. І Литва – країна, яка не має соціального житла у такій кількості, як в інших країнах. Але проблема таких сімей у тому, що вони не можуть жити, як інші люди. Особливо якщо це мама з дитиною, як у нашому випадку. Я не можу дозволити собі працювати. В Україні я працювала дистанційно, я історик за фахом, а тут я навіть такої можливості не маю. Де я шукатиму дистанційну роботу в Литві, не знаючи мови», - коментує жінка.

Ірина зізнається, що її часто охоплює розпач. Нині родина залишається вже у другому безплатному житлі, наданому литовцями. Однак незабаром доведеться знову шукати новий будинок, заробітку немає, тому зняти навіть найпростіше житло є нездійсненним завданням. Також жінка каже, що грошей на їжу не завжди вистачає, адже при захворюванні сина потрібне спеціальне харчування

«Тут таке специфічне харчування, де потрібні певні продукти, які теж досить дорого коштують. Я не можу йому готувати лише картоплю щодня, бо це просто неможливо для розвитку мозку. Тут потрібні і вітаміни, і мінерали», - пояснює жінка.

Єдине, що тішить жінку зараз – це ставлення до людей з обмеженими можливостями у Литві. Ірина каже, що попри бюрократичні процеси та бездіяльність організацій, прості литовці завжди готові допомогти: і у транспорті, і в магазині, і просто на вулиці.

«Я дуже вдячна простим литовцям, усім, хто зустрічався на нашому шляху – коли уряд лише обговорює, вони реально допомагають. Ось ця безбар'єрність для людей з інвалідністю вона набагато більше розвинена, ніж в Україні. І це те, що мене дуже тішить. Сподіваємося, що скоро вирішимо з документами всі питання і зможемо нарешті розслабитися», - ділиться Ірина.