Чим українців дивує бюрократія у Німеччині

Серед багатьох українців Німеччина відома не тільки високими виплатами й потужною допомогою, а й бюрократією. Багато процесів, де треба взаємодіяти із державою, проходять надто довго та складно.

Вже звиклі оформлювати потрібні документи онлайн в "Дії" за кілька хвилин, українці щиро дивуються тому, що в Німеччині документи треба слати поштою, відповіді на питання треба чекати місяцями, а анкетні дані у місцевому Джобцентрі можуть переплутати або загубити.

Втім, це далеко не всі незручності, з якими можуть стикнутися українці в цій країні. Про свій досвід взаємодії з німецькою бюрократією для TRAVEL РБК-Україна розповіла Лейла Агаєва, яка живе в цій країні вже близько року.

Найвищі виплати та робота. Чому для переїзду часто обирають НІмеччину

З початку повномасштабної війни, велика кількість українців змушена була шукати тимчасовий прихисток за межами України, зокрема в Європі. Нині друге місце за кількістю українських біженців посідає Німеччина. Станом на квітень 2023 року країна прийняла до себе більше мільйона втікачів від війни.

Німечччина популярна серед українців з багатьох причин. Зокрема:

• тут українцям надається соціальне житло, яке повністю оплачує держава;
• Німеччина має найвищі грошові виплати біженцям серед всіх країн, що надають притулок українцям (близько 502 євро на місяць на одного дорослого);
• наявність безплатного медичного страхування та високий рівень медицини;
• надання біженцям, які цього потребують, мовних або професійних курсів;
• безкоштовна освіта і можливість для українських школярів/студентів продовжити своє навчання в освітніх закладах Німеччини;
• наявність достатньої кількості робочих місць для українців;
• велика кількість волонтерів, які допомагають з будь-якими організаційними або юридичними питаннями.

Але як і будь-де, без мінусів тут теж не обходиться. Одна з найбільших перешкод, з якою обов’язково зіштовхнеться кожен біженець, це “славетна” німецька бюрократія. Власне я сама за рік життя в цій країні особисто не раз відчула на собі подібну проблему.

Тільки особисто та на папері. В держпослугах майже нема діджиталізації

Очевидний аспект, в якому німецький державний апарат кардинально поступається українському, – майже повна відсутність діджиталізації. Будь-які питання мають вирішуватись особисто і виключно на папері. Це сильно уповільнює процес. Не кажучи вже про те, що абсолютно все треба надсилати паперовою поштою.

Про який-небудь аналог нашої “Дії” можна і не мріяти. А всі державні реєстри, сайти або додатки працюють дуже неефективно.

Згадую, як я, вже оформивши банківську картку, хотіла отримати змогу користуватися нею в інтернеті та через Apple Pay. Для цього треба окремо оформити онлайн-банкінг. Це чомусь неможливо зробити прямо у відділенні банку.

Я мусила відправити окремий запит на надсилання мені поштою листа для реєстрації через додаток банку. Електронною поштою це зробити не можна, адже німці дуже турбуються про захист персональних даних. В результаті, незважаючи на те, що в той день я була у відділенні банку, можливість платити в інтернеті я отримала лише через тиждень, коли паперовий лист нарешті дійшов.

Та це ще нічого у порівнянні з ситуацією з місцевим центром зайнятості (Джобцентром). Він власне і займається всіма питаннями біженців: від виплат до забезпечення мовними або професійними курсами. Кількість документів, які треба подати, й анкет, які треба заповнити, аби банально стати в ньому на облік, іноді може просто лякати. А на особисту зустріч можна чекати до декількох тижнів.

Вам можуть озвучити зовсім різні дані про одне і те ж питання

Мої наступні складнощі виникли, коли довелось переїхати з одного міста в інше. Усюди реєструватись треба було по-новому, адже кожне місто відповідає лише за своїх власних жителів. Спочатку все йшло доволі гладко: на запис в Джобцентр я потрапила легко, подала наявні в мене документи й досить швидко була зареєстрована.

Одразу ж я отримала близько двадцяти сторінок різноманітних анкет, які треба заповнити, і на додачу – цілий перелік необхідних документів.

Все це треба було або надіслати паперовою поштою, або прийти та особисто кинути в поштову скриньку перед офісом. Та не встигла я їх віддати, як на наступній зустрічі в центрі зайнятості мені повідомили, що вони вже не потрібні. Тож я і жила собі з чистою совістю, допоки через пару місяців мені не надійшло повідомлення про те, що я знята з обліку за ненадання цих самих документів.

Я так і не знаю, чому на зустрічі мені сказали зовсім інше, але в німецьких державних установах це доволі часта ситуація. Кожен співробітник каже тобі зовсім різні речі, і нерідко вони навіть суперечать одне одному.

Як пізніше виявилося, мені навіть надходили листи з попередженнями та проханням все ж таки надати документи. Але отримала я їх чомусь набагато пізніше, ніж мусила, і тоді вже було занадто пізно щось із цим зробити. Довелося знову реєструватись з нуля і відтепер вже уточнювати всі питання одразу в декількох співробітників. 

Та навіть перебуваючи на обліку в Джобцентрі, виплат від них перші півроку я не отримувала. Як мені повідомили, я, як студентка, мушу податися на стипендію і жити лише з тих грошей. Процедура подачі на неї не менш складна і також є бюрократичною.

Майже три місяці я чекала на відповідь, живучи на заздалегідь відкладені гроші. А коли стипендія нарешті надійшла, виявилося, що сума суттєво менша за виплати для біженців, і кожного місяця довелося влізати у власні заощадження. Тільки через пів року я з’ясувала, що цю різницю насправді центр зайнятості за правилами має покривати.

Знову почалися нескінченні походи в Джобцентр і листи в їх адресу, аж поки нарешті, після безлічі заповнених анкет і документів я не отримала те, що могла б отримати з самого початку. Якби ця інформація хоча б десь була коректно оприлюднена, всього цього не довелося б робити.

Безкінечні походи в держустанови. Як я отримувала посвідку на проживання

Іншою "заморочкою" було отримання посвідки на проживання. Про необхідність даного документу ніхто мені навіть не повідомив протягом перших декількох місяців мого біженства. Попри те, що всі українські переселенці мусили на нього подаватися.

Коли зрештою я дізналася про це від інших українців, подача стала для мене наступним випробуванням. Для цього треба відвідати безліч державних установ, зібрати купу документів, здати відбитки пальців тощо.

Майже кожна з цих установ працює лише 1-2 дні на тиждень по декілька годин, і всі вони між собою ніяк не узгоджені. Наприклад, якщо все необхідне працює тільки до 13:00 щовівторка і знаходиться в різних частинах міста, встигнути усюди просто неможливо. Врешті триває цей процес декілька тижнів, а то і місяців.

Рутинними стали вічні накладки з записами, без яких нікуди не приймають, відстоювання у нескінченних чергах і постійні телефонні дзвінки й листи без відповіді.

Найбільше стресу було зі здачею відбитків пальців. 17 червня нам на пошту надійшов лист наступного змісту: “Приїжджайте 17 червня о 12:00 в сусіднє місто задля здачі відбитків пальців”. Побачили ми його, як на зло, вже після 12:00 і вочевидь до сусіднього міста доїхати аж ніяк не встигали.

Я одразу ж почала обдзвонювати всі можливі установи з питанням, що ж нам робити далі. Декілька днів до них банально неможливо було додзвонитись. Коли ж це мені врешті вдалося, мене почали відфутболювати з одного телефонного номера на інший, ніде не даючи конкретної відповіді. Зрештою, все, що я отримала: “Чекайте, поки вам надійде запрошення на наступну зустріч” (так воно і не надійшло).

Наступні декілька місяців складалися з щоденного обдзвонювання й обходів всіх, кого можна (в якийсь момент я навіть писала меру міста, вочевидь, також без відповіді). То вони не знають, де здавати відбитки, то вони знають, але ця установа закрита в той день, то в них відпустки, то апаратуру перевезли на інше місце і ще не налаштували.

Поки з’явилася можливість все ж таки потрапити, куди треба, я вже жила в новому місті й оформляла все це з нуля. І здавалося б, після того, як всі ці етапи закінчені, можна розслабитись і через два місяці спокійно забрати готовий документ.

На щастя, у моєму випадку так і сталося, але так щастить аж ніяк не всім. Моїй знайомій, наприклад, у посвідці на проживання вписали ім’я з помилкою. А відомо це стало вже тільки на видачі, тож чекати, поки виправлять ту помилку, довелося ще додатковий місяць.

З бюрократія стає більш зрозумілою

Звичайно, можна погодитись, що з такою величезною кількістю нових біженців важко за всім встежити та виконати все оперативно і бездоганно. Але ж казусні ситуації трапляються далеко не тільки у цій сфері.

Візьмімо, до прикладу, вступ до вищих навчальних закладів. Майже до будь-якого з них абітурієнти подають заяви через один спеціально створений сайт. Саме так і я подалася до п’яти різних коледжів, заплативши за обробку кожної заявки вказану на сайті суму. Сама проблема полягала в неправильному функціонуванні сайту. Для одного з коледжів, наприклад, не було вказано всіх необхідних документів.

Сайт повідомив мене про те, що мені чогось не вистачає, лише після закриття подачі. В іншому закладі, як виявилось, на момент, коли я платила, подача вже місяць як закінчилась, але сайт чомусь цього не вказав і зняв з мене гроші (хоча зазвичай, коли подача закрита, сплатити навіть не можна). А потім повідомив, що я спізнилась, не повернувши при цьому плату.

Це все лише невелика частина неприємних казусів, пов’язаних з німецькою бюрократією, які траплялись безпосередньо зі мною. Звичайно, все це зовсім не означає, що Німеччина погана країна для переїзду під час війни. Більш того, подібне трапляється не тільки в Німеччині.

Для нас це просто незвично, адже за останні кілька років ми звикли до максимально спрощених процедур. Але нам важливо розуміти, що ця система існує для того, щоб забезпечити порядок і права всіх громадян.

Як відомо, в чужий монастир зі своїм уставом не ходять, тому єдине, що нам залишається, це адаптуватись до замороченої бюрократичної системи Німеччини, і, з часом вона починає здаватися набагато простішою і зрозумілішою.