Чому в українців у Європі забирають дітей

Мільйони українців виїхали зі своєї країни, рятуючись від війни. Сотні з них на новому місці стикнулися з іншою проблемою – європейські органи опіки забрали в них їхніх дітей. Приводи різні – від системного насильства, до пропусків школи без поважної причини.

Чому так відбувається та чи справді так сильно відрізняється батьківство в Україні та в Європі?

"Якби я була якась наркозалежна або дитину ображала, але ж ні", - розповідає ВВС Україна Олена. Її 10-річну доньку забрали німецькі соцслужби у листопаді 2022 року, мотивуючи це підозрілою поведінкою матері та ризиками для добробуту дитини.

"Я сама раніше працювала у міжнародному фонді, який займався захистом прав дитини. І тут у мене забирають дитину. Це просто жахлива ситуація", - обурюється українка.

Влітку офіс уповноваженого Верховної Ради з прав людини повідомляв про щонайменше 240 випадків, коли в батьків чи опікунів в західних країнах відбирали дітей місцеві соцслужби.

Зокрема, як повідомили в українських посольствах, у Польщі, станом на серпень, з родин вилучили 75 українських дітей, в Італії – сімох, у Франції – 11.

Посольство в Німеччині точних цифр не надало, але визнає, що такі випадки непоодинокі. Хоча більшість дітей, переконують дипломати, все ж вдається повернути батькам чи опікунам. Родини після таких інцидентів здебільшого повертаються в Україну.

Тяжкі злочини – побої чи сексуальне насильство – радше винятки у цій статистиці, визнають юристи та експерти. Найчастіше причини, через які в Європі можуть забрати дитину, в Україні не викликали б особливих питань у соцслужб. І це – не обов’язково хороша новина для України.

"Нас закривали в кімнаті, як злочинців"

Олена родом з Луганська, тож втечу від війни пережила вже двічі. Вдруге виїжджати довелося вже з Харкова, коли на початку російського вторгнення місто нещадно обстрілювала армія РФ.

Так у березні 2022-го вона опинилася в Берліні з 10-річною донькою. За словами матері, дівчинка має інвалідність та потребує особливого догляду, тож адаптація на новому місці не завжди давалася просто.

Олена справляє враження типової представниці середнього класу, вона добре говорить англійською, в Україні працювала в громадському секторі, після переїзду одразу ж почала відвідувати курси німецької та активно включилася в життя місцевої спільноти. Те, що сталося потім, вона називає шоком.

У листопаді 2022-го в неї забрали дитину представники Югендамту, німецької служби захисту прав дітей. Жінка пояснює це тим, що на тлі депресії їй виписали неправильну дозу антидепресантів.

Надмірна сонливість та квола поведінка матері одного дня начебто насторожила співробітників школи, які повідомили соцслужби.

"Ми спілкувалися вже рік, вони знали, що ми адекватна родина, що ми приїхали через російську агресію. Вони кажуть, що подумали, що я вживаю наркотики, але вони могли б і спитати про це (перш ніж кудись дзвонити – Ред.)", - обурюється Олена.

За словами українки, в неї був рецепт на ліки та підтвердження від лікарів, але переконати Югендамт їй не вдалося.

Донька провела окремо від матері понад два місяці, Олені дозволяли відвідувати її в певні дні і лише під наглядом.

"Нас закривали в кімнаті, як злочинців, і навіть підслуховували", - каже вона.

"Дитина особлива, вона дуже страждала, почався регрес. Вона і так відстає в розвитку, а тут стала поводитися, як грудна дитина, пісятися в штани, я просто її не впізнавала. Вона постійно плакала, і навіть зараз боїться спати одна".

Олена каже, що було непросто, особливо через погане знання німецької. Але вона забила на сполох, залучила громадські організації, посольство, каже, що зв’язувалася навіть з депутатами Європарламенту. За словами жінки, доньку вона змогла повернути лише у січні 2023-го, коли знайшла адвоката.

Його втручання в переговори з соцслужбою дозволило вирішити питання навіть без суду. Навіть розмовляти з нею в присутності юриста, працівники Югендамту стали іншим тоном, пригадує Олена.

Через пів року після цього випадку донька досі травмована і боїться відпускати маму, а сама Олена відвідує психотерапевта.

Але так швидко повернути дитину вдається далеко не завжди.

49-річна львів’янка Тетяна, яка на час війни знайшла прихисток в містечку Вайден у німецькій Баварії, вже четвертий місяць не може повернути 6-річного сина. За її словами, за цей час німецькі соцслужби дозволили їй побачитися з дитиною один раз.

Зараз триває суд, який має вирішити, чи повернуть їй хлопчика.

Тетяна переконує, що була хорошою мамою, а дитину забрали через непорозуміння та сімейний конфлікт. Начебто жінка мала складні стосунки зі своєю матір’ю, яка жила разом з ними в Німеччині та яка начебто пожалілася на насильство з боку доньки, після чого її та хлопчика вилучили соцслужби.

Вони поставили під сумнів адекватність Тетяни та запідозрили, що вона може представляти загрозу для здоров’я дитини.

"У нас були скандали з мамою, але свої батьківські обов’язки я виконувала належно. Я не алкоголічка, вдома завжди порядок, є їжа", - обурюється Тетяна.

Матір Тетяни оселили в притулку для жінок, що постраждали від насильства, а хлопчика віддали під тимчасову опіку німецької родини.

"За три місяці я дитину бачила один раз 20 хвилин. Це просто жесть, - каже Тетяна. - Я два тижні не їла і не спала. Ти в чужій країні, ти не знаєш мови, їхніх законів. Коли думаю, що я свою дитину більше не побачу, я не маю сенсу жити".

Тепер суд призначив низку процедур. В тому числі Тетяна має пройти психіатричну експертизу та пройти індивідуальну та сімейну психотерапію для мирного врегулювання конфлікту. Наступне засідання суду відбудеться 30 листопада.

"Я чекаю направлення, потім треба знайти перекладача або психіатра, який хоча б російською говорить. Хто це буде оплачувати і як, я не знаю, але час іде, а дитини я не бачу", - каже Тетяна.

Югендамт на запит ВВС Україна щодо фактів вилучень українських дітей з родин не відповів.

Алкоголь, прогули в школі та сам удома

Причини, через які в українців за кордоном забирають дітей, найрізноманітніші. Серед них трапляються справді кримінальні історії, коли втручання західних соцслужб стає для дітей порятунком.

Зокрема, у травні Польщу шокував гучний судовий процес над українкою з Дніпропетровщини, яка мала під своєю опікою десятеро дітей від 4 до 16 років.

Через війну вони виїхали до Познані, де згодом родина поляків, що прихистила українців, помітила дивну поведінку дітей.

Після розслідування слідство висунуло жінці офіційні обвинувачення в тому, що вона роками знущалася з дітей, била їх, принижувала, морила голодом та піддавала сексуальній експлуатації. Нині у справі триває суд, дітей вилучили і з ними працюють психологи.

Втім експерти визнають, що такі тяжкі злочини щодо дітей – радше винятки у статистиці вилучень.

Водночас важливо розуміти, що в західних країнах табу на будь-які форми насильства щодо дитини. Українське посольство в Німеччині, зокрема, наголошує, що місцеве законодавство буквально забороняє будь-які "тілесні покарання, заподіяння психологічних травм та інше поводження з дітьми, яке принижує людську гідність".

"Приводом для звернення до Служби з питань дітей може бути гучний крик із сусідської квартири, довгий дитячий плач, наявність на обличчі дитини подряпин чи синців", - пояснюють в посольстві.

Іноді це дозволяє виявити навіть те насильство, на яке в Україні радше не звернули б уваги.

Василина Дибайло, директорка міжнародної організації "Партнерство "Кожній дитині" в Україні", пригадує один з випадків, коли український батько привів дитину на прийом до стоматолога в Польщі, лікар побачив синці і негайно проінформував відповідні органи.

"Коли почали розбиратися, виявилося, що це не синці від падіння, що все-таки було певне зловживання", - каже вона.

Найчастіше йдеться все ж про різницю в законодавстві, яку українські батьки та опікуни часто не усвідомлюють, та в особливостях роботи західних соцслужб, які діють набагато жорсткіше і безкомпромісніше, коли йдеться про захист прав дитини.

До прикладу, українське посольство в Польщі повідомило ВВС Україна, що найчастіше дітей у цій країні вилучали через перебування опікуна в стані алкогольного сп’яніння.

Часто українські батьки не знають, що в багатьох європейських країнах заборонено залишати дитину саму вдома. При чому вікові обмеження для всіх різні – у Франції та Великій Британії дитина має бути під наглядом дорослих до 12 років, у Польщі – до 7 років.

"У нас були випадки, коли матері лишали своїх малолітніх дітей без нагляду, коли йшли на роботу, в магазин, наприклад", - описує українське посольство в Польщі причини, з яких українці мали проблеми з місцевими органами опіки.

Крім того, у Німеччині, Швейцарії, Франції та багатьох інших європейських країнах обов’язковим є відвідування школи. Пропуски занять без поважної причини і попередження від батьків є достатньою підставою для адміністрації, щоб поскаржитись в соцслужби, які можуть вирішити, що батьки неналежно дбають про своїх дітей.

Нінель Омельяненко, психотерапевтка та волонтерка центру для біженців в Женеві, пригадує, як у Швейцарії цілком респектабельна українка отримала офіційне попередження від місцевої соцслужби та припис пройти перевірку на вживання наркотиків через те, що її дитина 15 днів не відвідувала школу.

"У дитини була вітрянка, записати її до лікаря було неможливо, мама вилікувала дитину вдома, - розповідає Омельяненко. – Весь цей час вона отримувала листи від школи і соцслужб, які вона некоректно перекладала. А потім вони прийшли до неї додому, кричали французькою, вона злякалася і не відчинила двері, а тоді вони викликали поліцію, бо вона начебто утримувала дитину силоміць".

Якщо дитина ніяк не може відвідувати школу довше трьох днів – потрібне довге лікування, поїздка додому абощо – треба обов’язково поінформувати школу, бажано заздалегідь, радить українське посольство в Німеччині.

Причому відпустку поважною причиною для прогулів у цій країні не вважають, наголошує Олена Розвадовська, співзасновниця благодійного фонду "Голоси дітей".

"Якщо не під час канікул поліціянт побачить в аеропорту дитину, він буде з’ясовувати, чому це батьки так безвідповідально діють посеред навчального року", - каже вона.

Проблеми також виникали, якщо дитину з України вивезла, наприклад, бабуся. Зокрема, в Італії або Франції опікуном не може бути людина, яка досягла 65-річного віку, наголошує офіс Уповноваженого ВР з прав людини.

Такі ж юридичні колізії траплялися з українськими будинками сімейного типу. Не у всіх країнах Європи визнавали статус опікунів, це могло бути підставою для вилучення дітей.

Трапляються і більш виняткові ситуації: фіксували випадки, коли українки відмовлялися від дітей в пологових будинках, в опікунів діагностували психічні розлади, був також випадок, коли у Франції двох маленьких дітей вилучили під місцеву опіку після того, як мама наклала на себе руки, викинувшись з вікна.

Зараз посольство працює над тим, щоб повернути дітей та передати під опіку бабусі.

А так можна?

"Як же так, ми тимчасово прихищені особи, це українська дитина. Україна не має сидіти осторонь, коли забирають її дітей", - обурюється Тетяна, яка досі не знає, коли побачить свого сина наступного разу.

Мовляв, за яким правом інша країна забирає українських дітей в їхніх законних опікунів та батьків.

Юридично країни, які прихистили українців, мають таке право, каже Олександр Губін, заступник голови комітету Асоціації правників України з цивільного, сімейного та спадкового права, адвокат AGA Partners.

Він наголошує, що між Україною та країнами ЄС діє документ, який називається Гаазька Конвенція про юрисдикцію, право, що застосовується, визнання, виконання та співробітництво щодо батьківської відповідальності та заходів захисту дітей від 19 жовтня 1996 року.

Відповідно до неї, зміна країни проживання тягне за собою зміну юрисдикції.

"Відповідно наші співгромадяни, проживаючи за кордоном, можуть і не знати, що на них та на їхніх дітей вже поширюється пряма дія законів країни, в якій вони перебувають", - пояснює Губін.

Офіс Дитячого омбудсмена в Польщі у відповідь на запит ВВС Україна підтверджує – якщо опікуни чи батьки неспроможні дбати про дитину належно, Польща має право вилучити дітей та передати місцевим опікунам.

"Можливість влаштування дитини під опіку, коли її добробут під загрозою, поширюється на всіх дітей, які перебувають на території Польщі, незалежно від їхнього громадянства", - заявляють в офісі.

Водночас іншим країнам варто пам’ятати про те, що діти-біженці та їхні сім’ї опинилися в непростій ситуації, каже Аарон Грінберг, регіональний радник із захисту дітей офісу ЮНІСЕФ у Європі та Центральній Азії.

І часто вилученню дітей з сімей можна було б запобігти, якби ці родини отримали належну підтримку від країн, які їх прихистили.

"Вилучення дитини з-під батьківської опіки є серйозним рішенням, яке має значні наслідки для життя та добробуту дітей. Воно завжди має бути твердо та доказово обґрунтоване найкращими інтересами дитини", - пояснює він.

Якщо ж компетентні органи все-таки визначать, що така розлука відповідає інтересам дитини, тоді слід якомога активніше сприяти контактам із сім’єю, щоб родина швидше возз’єдналася, наголошує Грінберг.

Обмеження зустрічей можливе лише, якщо це відповідає інтересам дитини, наприклад, є питанням її безпеки.

Погані закони чи погані батьки?

Попри все, українське законодавство щодо прав дитини досить хороше, переконують профільні експерти. Ключова різниця в іншому – на відміну від України в європейських країнах це законодавство реально працює.

Є нормативна база і чіткі та зрозумілі алгоритми, як діяти в тій чи іншій ситуації, пояснює Василина Дибайло. До того ж, в Україні немає сформованої традиції, що добробут дітей – це питання не лише її батьків, але й суспільства та держави.

За її словами, якщо в Європі про синець на тілі чи неналежне ставлення до дітей негайно повідомляють – це робить вчитель, лікар, вихователь в садочку чи сусід, то в Україні на такі речі часто закривають очі.

Хоча в українському законодавстві також йдеться про те, що кожен, кому стало відомо про будь-яку форму насильства щодо дітей, повинен негайно повідомити органи.

"Чи це культурні особливості, чи питання до виконання законів, але в нас би про це не повідомляли. У нас вважається, що краще не виносити сміття з хати, приховати, зам’яти", - каже Дибайло.

Олена Розвадовська визнає, що для українських батьків механізми в Європі можуть здаватися "занадто агресивними", але вони працюють.

"Дитина не може себе захистити перед дорослим, особливо якщо це батьки, - наголошує Розвадовська. - Більше того, вона може вважати це частиною норми. Для закону немає меншого насильства чи більшого – синець на руці, підзатильник чи крик. Побили до напівсмерті чи просто за руку шарпнули. Це все насильство".

Те, що в разі найменших питань, в деяких країнах дитину відразу вилучають з сім’ї, - частина системи профілактики і запобігання насильству, коли ключове – зробити все, щоб не допустити найгіршого.

"В Європі немає закону, який би полював за батьками, щоб забрати дітей, - каже вона. - Але там вважається, що достатньо натяку, що щось не так, щоб відразу розібратися. У нас рік може в суді валятися справа, коли батьки – "відбиті в доску" і дитину треба забирати, бо це реальна загроза життю".

Українка Юлія Россінська, яка з сином-підлітком знайшла прихисток в Швеції, каже, що має лише позитивний досвід співпраці з місцевими соцслужбами.

Вона має серйозні проблеми зі здоров’ям, їй важко ходити та часом непросто опікуватися сином. На тлі стресу та переїзду їхні стосунки також погіршилися.

Жінка каже, що ініціювала звернення до соцслужб сама. І детально пояснила всі проблеми, з якими зіткнулася їхня родина. Натомість отримала лише підтримку і допомогу, що дозволило покращити умови життя, відносини з дитиною та адаптацію хлопця в Швеції.

"Якщо немає сигналу, що дитина в небезпеці, немає підозри насильства, вони питають – чим ми можемо допомогти вашій родині", - каже Юлія.

Вона вважає, що українці здебільшого не розуміють, що закони в Європі працюють саме так, як написані, а також не до кінця розуміють, як влаштована робота соцслужб.

"Тут соцслужби чекають від людей дорослої поведінки, коли вони не бояться сказати про проблеми та потреби, - вважає українка. - Якщо батьки не розуміють свою ситуацію, свої проблеми, не просять допомоги, якщо потрібно, значить вони не дорослі, їм не можна довірити дитину".

Що робити батькам в Європі?

Усі фахівці, з якими поспілкувалося видання, радять батькам, які вимушено опинилися в інших країнах, максимально розібратися в місцевих правилах і законах.

Можна робити це через спільноти українців, які давно живуть в цих країнах, звертатися до українського консульства або адміністрації свого садочка чи школи.

"Це абсолютно нормально підійти в школі до директора і пояснити, що ми не планували наш переїзд, ми хочемо адаптуватися, розкажіть, як ви взаємодієте з батьками, як мені краще вибудувати комунікацію, бо вона відрізняється", - пояснює Олена Розвадовська.

"Крок за кроком будувати для себе це знання, відверто запитувати, бо найбільше тривожить невідомість", - додає вона.

Треба також розуміти, що в північноєвропейських та південноєвропейських країнах підходи дещо відрізняються. І, ймовірно, варто для себе обрати, в якій країні жити комфортніше.

Якщо у соцслужб вже виникли до вас питання, експерти радять в жодному разі не проявляти агресії. Будь-яка нестриманість для соцслужб – тривожний сигнал, навіть якщо це справедливе обурення і бажання захистити свою дитину.

"Наші батьки не розуміють, коли їм кажуть пройти аналіз на наркотики. Вони можуть реагувати агресивно, - каже Нінель Омельяненко. - Будь-яка агресивна реакція ставить під сумнів психіатричне здоров’я батьків, тоді їх направляють до психіатра, а це процедури, це перекладачі, це довго".

Якщо дитину вже вилучили або є така загроза, варто негайно звертатися до місцевого українського консульства, до офісу Уповноваженого з прав людини, місцевих благодійних організацій та громад.

"Простим контактом з посольством України або Уповноваженим з прав людини, на жаль, справа не обійдеться. У найбільш непростих випадках доведеться навіть судитися з цього приводу в іноземному суді", - каже Олександр Губін.

Перекладача й адвоката можна шукати через профільні благодійні організації або за підтримки представників української влади.