«Мріємо повернутися додому і відбудувати наш дім» - історія родини біженців з Київщини, будинок якої розбомбив російський снаряд

За пів року життя за кордоном українські біженці намагаються визначатися із планами на майбутнє. Хтось адаптується у чужій країні, щосили вивчає мову і сподівається почати на новому місці своє життя з чистого аркуша. Інші ставлять чіткі рамки і умови, за яких вони зможуть повернутися додому: коли звільнять окупований регіон, коли закінчиться війна, коли Україну відбудуть. Але є й такі, що й в розпал війни збирають валізи і вирушають у небезпеку – бо там рідна земля і рідний дім.

Родина Ромашко з Київщини не має в Україні навіть свого будинку – його розбомбили російські снаряди ще в перші дні повномасштабного вторгнення. Сім'я з двома дітьми і трьома тваринами тікала з дому під пострілами і ледь не потрапила в окупацію. Півроку родина українських біженців перебуває в Німеччині, але не бачить свого майбутнього на чужині і щодня мріє про те, аби повернутися в Україну. Історія війни сім'ї Ромашко – у матеріалі UAMEDIA.

«Ми будували будинок нашої мрії…»

На сьогодні в Україні офіційно зареєстровано понад 120 тисяч частково чи повністю зруйнованих житлових будинків, і ця цифра збільшується щодня. Люди, в чиї оселі потрапляють бомби та снаряди, втрачають не лише житлові приміщення і майно, а й усе те безцінне, що дарує відчуття дому – дитячі іграшки, подарунки друзів, фото близьких і коханих людей. Разом із рідними стінами в один момент руйнуються плани на майбутнє, а мрії розбиваються на тисячі дрібних уламків. І лише поодинокі вцілілі півники «васильківської майоліки» свідчать про те, що у цих вбитих Росією будинках ще донедавна вирувало життя.

Родина Ромашко з Київщини втратила свій дім на самому початку цієї кровопролитної війни, але і досі не може оговтатися від болю. Анна і Богдан довго мріяли про власний будинок, кілька років будували і обживалися в новій оселі, і, ледь відчувши щастя, були позбавлені його одним ударом російського снаряду.

«Ми з чоловіком марили власним будинком понад десять років, - розповідає Анна Ромашко. - У 2019 продали свою двокімнатну квартиру в Бучі і вклали всі гроші у недобудову під Гостомелем. Те, що від нашої ділянки до міжнародного вантажного аеропорту «Антонов» було лише 700 метрів, нас зовсім не лякало. Навпаки, ми були у захваті, коли вперше над нашим будинком пролетіла легендарна «Мрія». На той час моя мама програла свою особисту війну з онкохворобою, залишивши мені спадщину, яку ми пустили на ремонт недобудови, тому, оселившись у цьому будинку я відчувала і її турботу…

Два роки ми робили ремонт, крок за кроком наближуючи нашу мрію. Роботи було дуже багато, і все, що могли, ми робили своїми руками. Зрештою у березні 2021 ми справили новосілля, і відтоді щодня дякували долі, Богові і один одному, що живемо в нашому чудовому будинку. Діти були щасливі від того, що мають власні кімнати, ми нарешті завели собаку, про якого я мріяла ще з дитинства, і насолоджувалися своїм тихим затишком».

«Ми відчували, як тремтить земля і скло у наших вікнах» 

Із першими пострілами 24 лютого були зруйновані плани і розбиті мрії мільйонів українців, а за пів року війни тисячі людей були позбавлені і найціннішого – життя.

Аеропорт «Антонов» у Гостомелі став одним із перших об’єктів, які бомбила російська армія із початком повномасштабного вторгнення в Україну, і за кілька днів селище міського типу і його околиці були майже вщент зруйновані. На момент, коли уламок снаряду влучив у їхню оселю, родина Ромашко вже перебувала на безпечній відставні від дому. І сьогодні Анна і Богдан дякують Богові за те, що допоміг їм прийняти вірні рішення і врятувати сім'ю.

«Напередодні російського вторгнення я перенесла хірургічне втручання, за тиждень до 24 лютого була виписана з лікарні і саме відновлювалася після операції. Тому на той момент мою сім'ю більше турбувало моє здоров’я, і не було навіть часу думати про якусь можливість війни чи збирати «тривожні валізки».

24 лютого чоловік розбудив мене о п’ятій ранку зі словами: «Нюся, нас бомблять. Почалася війна». Ми відчували, як тремтить скло у наших вікнах і земля навколо, і бачили, як в темному небі пролітає ракета. Це був найстрашніший ранок у нашому житті, а всі подальші події здаються страшним сном, від якого хочеться прокинутися у своєму ліжку. Але немає вже ані ліжка, ані будинку – у нас відібрали все, що робило нас по-справжньому щасливими людьми», - говорить Анна.

За словами жінки, вони з чоловіком спершу сподівалися, що після кількох вибухів ситуація налагодиться, тож у перші години намагалися «пересидіти» все з дітьми і тваринами під сходами у будинку.

«Ми розуміли, що живемо біля аеропорту, який є ціллю агресора, і нам здавалося, що на цих обстрілах все повинно скінчитися. Чомусь одразу була впевненість у тому, що атаку росіян наші швидко відіб’ють, і ми зможемо вийти з укриття. Але вибухи не припинялися, а вдень ми на власні очі побачили над Гостомелем десятки ворожих гвинтокрилів, які висаджували російський десант.

Тоді під бетонними сходами мій чоловік чітко і в усіх подробицях розповів мені, що відбуватиметься далі з нами, якщо ми не поїдемо: про закатованих чоловіків, зґвалтованих жінок і вбитих дітей. На жаль, все, що він тоді передбачав, справдилося, і ми щодня читаємо страшні подробиці цієї війни у новинах. А ще мій чоловік розповів мені про найголовніший страх у житті: втратити найдорожче, що у нього є - свою родину…

Ми виїхали з дому, дочекавшись перерви між вибухами о п’ятій вечора. З будинку виходили з острахом, бо боялися, що нас можуть побачити у тепловізор і прийняти за військових, адже ми знаходились дуже близько до аеродрома. Швидко запхали до машини двох дітей, двох котів і собаку і виїхали на заправку, де простояли дві години в черзі».

«Збиралися сховатися від війни у Бучі»

Саме зупинка на заправці дала можливість Анні і Богдану переосмислити свої наміри, адже спершу вони збиралися сховатися від війни… у Бучі.

«Сьогодні мені самій стає моторшно від думок, що було б, якби… але ми дійсно думали спершу поїхати до матері чоловіка в Бучу. Там немає військових об’єктів і здавалося, що це тихе містечко не повинна торкнутися війна. Але на заправці ми почули вибухи зі сторони Ірпеня, тож зрозуміли, що в той бік їхати вже не можна, і прийняли рішення одразу прямувати на Захід України і звідти перетинати кордон.

Але, на жаль, з Бучі пощастило виїхати не всім. Там в окупації перебували і наші родичі. З матір’ю чоловіка не було зв’язку понад два тижні, ми місця собі не знаходили від переживань. Згодом вона розповіла, як переховувалися у погребах без їжі, як росіяни розстрілювали мирне населення, як вбили нашого сусіда… Порівняно з людьми, які пережили все це, наша біда здається не такою вже і значною. Адже ми втратили лише наш будинок – наше сімейне гніздо і фортецю», - говорить Анна Ромашко.

«Чоловіка випустили завдяки моїй хворобі»

Збагнувши, що розпочалася справжня жорстока війна, Анна з чоловіком зрозуміли, що в Україні більше не лишається безпечних місць, тож прийняли рішення їхати за кордон. На той час вже діяли обмеження на виїзд чоловіків призивного віку, і за інших обставин Богдана не випустили б з країни. Однак, не було би щастя, так нещастя допомогло – хвороба Анни і її слабкий стан після операції стали аргументом на користь того, щоб дати дозвіл Богдану супроводжувати свою сім'ю.

«Перед війною у мене діагностували пухлину в животі, тоді ще було невідомо, чи вона доброякісна чи злоякісна, - розповідає жінка. - Так співпало, що операцію я робила у військкому госпіталі в Ірпені. Я дійсно на той момент перебувала у не найкращому стані, і аж ніяк не змогла б вивести дітей самотужки, бо ще сама потребувала допомоги. На кордоні ми довго спілкувалися із прикордонниками, чоловік пояснював, що не може відпустити нас самих. Прикордонники роздивлялися мої виписки зі шпиталю, телефонували лікарю за номером, який був там вказаний, розпитували, чи дійсно він робив таку операцію. Зрештою, Богдана пропустили з нами, і я щаслива, що так сталося, а наша родина перебуває зараз разом. І, можливо, ця хвороба була дана мені не просто так, а саме для того, щоб ми зберегли нашу сім'ю».

«Живемо у зірковому будинку»

Перетнувши кордон з Європейським Союзом, родина Ромашко нарешті видихнула. Спершу пожили у родичів в Чехії, але ділити двокімнатну квартиру на дві великі сім'ї з тваринами виявилося дуже незручно, тож вирішили шукати окреме житло. Богдану на той час саме запропонували роботу в Німеччині, куди сім'я і вирушила у повному складі.

«Нам вдалося уникнути таборів для біженців, адже в Німеччині з поселенням і оформленням допомагали колеги чоловіка. Живемо в околицях Лейпцига. Спершу нас прихистив у своєму будинку літній німець, а трохи згодом – відомий німецький актор і музикант. Коли в Україні сталося лихо, він виявив бажання допомогти українцям, які змушені тікати зі своїх домівок через війну, тож запропонував свій гостьовий будиночок. Так сталося, що поруч опинилися саме ми, тому живемо тепер у будинку німецької зірки.

Нас дуже вразив теплий і щирий прийом, який влаштували нам німці. До нас гостьовий будиночок використовувався лише для розваг і занять спортом – там стояв тенісний стіл і диван. Спеціально для нашої родини його буквально за тиждень зробили придатним до життя – один із сусідів купив холодильник, інший встановив кухню. І ми щиро вдячні всім людям, які нам допомагають», - розповідає жінка.

Вже пів року родина Ромашко живе у Німеччині. Богдан працює в німецькій компанії, діти ходять тут до школи, Анна займається домогосподарством. За цей час вони могли б вже почати звикати до нової країни, могли б будувати саме тут плани на майбутнє. Але серце сім'ї перебуває в Україні – у тихому куточку біля Гостомельського аеропорту.

«Снаряд влучив у дім через два дні після нашого від’їзду»

Про те, що їх будинок в Україні зруйновано, родина дізналася вже за кордоном.

«Наш дім обладнано системою сповіщення, і 26 лютого в один момент спрацювали всі датчики. Так ми зрозуміли, що трапилось щось погане. Вже коли Київщину було деокуповано, ми попросили сусідів викликати саперів. Дізналися, що в будинку стався вибух, і другий поверх зруйновано. Згодом нам прислали і фото. Без сліз дивитися на те, як від рідних стін залишилися руїни, було неможливо», - говорить Анна.

Згодом Анна і Богдан почали думати про те, як відновити своє сімейне гніздо. Адже просто ставити крапку на своєму будинку вони не збираються.

«Через родичів, які залишилися в Україні, ми викликали поліцію і комісію, маємо акти про руйнацію, акти про те, що наш будинок непридатний до проживання в ньому. Заявку про знищене майно подавали через «Дію». Але чи зможемо ми отримати якусь компенсацію від держави – наразі невідомо. Я знаю, що в нашому регіоні деякі будинки відновлюють за рахунок місцевих бюджетів чи спонсорів, але поки важко зрозуміти, кого саме і за яким принципом обирають до таких програм. Хочеться сподіватися, що ми отримаємо допомогу, але коли – через п’ять, десять, двадцять років? А чекати стільки ми не можемо, тому самі шукаємо сьогодні кошти».

На всесвітньовідомій інтернет-платформі gofundme.com відкрито збір коштів на відновлення будинку родини Ромашко. Анна і Богдан сподіваються, що на їх біду відгукнуться небайдужі люди. Адже понад усе сьогодні ця родина хоче повернутися додому.

«Ми плануємо перезимувати і навесні повернутися в Україну. Ми ніколи не станемо в Німеччині «своїми», ми завжди тут будемо іммігрантами. У нас є своя Батьківщина, своя земля, де все рідне і знайоме. Віримо в ЗСУ і в перемогу України, де ми зможемо, як і до війни, мирно жити, кохати, радіти життю і бути щасливими…».