«Найтяжчою була дорога»: Українка розповіла, як тікала від війни з паралізованою матір’ю і сином

Евакуація літніх та лежачих людей – серйозна проблема, з якою стикнулися українців під час війни. По-перше, старенькі часто відмовляють полишати свої домівки, де прожили все життя, і тікати «в нікуди». По-друге, людям з інвалідністю необхідні особливі транспортні умови і допомога при тривалих подорожах. Як наслідок, багато літніх та прикутих до ліжка людей і сьогодні залишаються у своїх будинках навіть у найгарячіших точках. Жителька Запоріжжя Галина місяць не мала можливості вивезти свою лежачу матір з-під обстрілів, але завдяки волонтерам родина таки змогла виїхати за кордон. Жінка розповіла UAMEDIA, як тікала від війни з паралізованою мамою і сином, який досвід сім’я отримала в Італії, і чому родина за пів року змінила країну перебування.

«Під час тривоги щоразу прощалася з мамою і не знала, чи побачу її ще»

74-річна Валентина, матір Галини, паралізована вже шість років. У 2016 жінці зробили невдалу операцію на хребті, після якої вона самостійно не встає з ліжка. З проблемою доступності власного під’їзду родина стикнулася ще шість років тому, однак під час війни ця проблема вкрай загострилася, адже унеможливлювала евакуацію лежачої жінки.

«Мама у свої роки ментально здорова, але її тіло нижче грудей повністю паралізоване – це наслідок невдалої операції. Весь час вона проводить у ліжку, іноді ми пересаджуємо її у візочок. На жаль, під’їзд нашого будинку не пристосований для маломобільних людей, має дуже вузькі проходи, а стандартний візок просто не вміщається у ліфт. Ми живемо на восьмому поверсі, тому, щоб винести маму з будинку, потрібна допомога двох-трьох чоловіків», - розповідає Галина.

Війна оголила багато проблем, які в надзвичайній ситуації виявилися справжнім каменем спотикання для маломобільних груп населення, і перш за все – для літніх та людей з інвалідністю. Чуючи звуки сирен чи обстріли, старенькі часто фізично не мають можливості спуститися в укриття, лишаючись у небезпеці. І, навіть, якщо поруч є рідні, вони не завжди можуть допомогти.

«Наш будинок у Запоріжжі має «унікальне» як для війни розташування: праворуч від нас знаходиться підприємство, що співпрацює з оборонним комплексом, позаду - залізниця, а ліворуч, за 10 хвилин ходьби, розташована військова частина. Тобто, ми з усіх боків оточені стратегічними об’єктами і, зважаючи на небезпеку, щоразу під час повітряної тривоги бігали із сином ховатися в укриття. Взяти із собою маму я не мала можливості. Тому щоразу цілувала її і не знала, чи побачу ще. Це морально було надзвичайно важко», - згадує Галина про той жахливий місяць війни, який вони провели, перебуваючи вдома.

Якби Валентина не була паралізована, родина б виїхала із Запоріжжя набагато раніше, адже тривожна валізка була зібрана заздалегідь.

«Ми морально готувалися до війни, але думали, що наступ Росії відбудеться десь на Сході. Того, що бомбитимуть всю Україну, ми не очікували. Мій чоловік працює керівником підрозділу у державній установі, і о п’ятій ранку 24 лютого його розбудив телефонний дзвінок. Не вдаючись у подробиці, він сказав збирати валізи і не вести дитину до школи. Я одразу зрозуміла, що почалась війна.

Перший тиждень війни у Запоріжжі було відносно тихо – ми чули лише повітряні тривоги. Вже у березні почалися «прильоти» по місту, і один з них – по залізниці поруч із нами. Тоді у сусідніх будинках повилітали вікна, а нас підкинуло у ліжках від вибухової хвилі. Перед цим вибухом навіть не спрацювала повітряна тривога – сирени ввімкнулися вже після «прильоту». Це був той переломний момент, коли ми зрозуміли, що треба тікати із Запоріжжя якнайдалі», - говорить Галина.

«У поїзді мама отримала важкі пролежні, а в автобусі 35 годин просиділа нерухомо»

Однак полишити вдома паралізовану матір жінка не могла, тому шукала можливості вивезти її з міста. Лише наприкінці березня Галина знайшла волонтерів, які допомогли організувати евакуацію Валентини.

«Самостійно вивезти лежачу маму за кордон я б не змогла ніяк, тому шукала людей, які нам зможуть допомогти. Зрештою вийшла на волонтерів, які вивозили людей з інвалідністю і організовували для них спеціальні вагони у потягах. 30 березня мені зателефонували і сказали прибути на вокзал. Спустити маму з восьмого поверху, доставити на вокзал і погрузити на потяг до Львова допомогли колеги чоловіка. Ми не знали, куди саме нас направлять із Заходу України, але головне було на той момент виїхати із Запоріжжя, до якого російські війська підходили все ближче, щоденно обстрілюючи місто.

На жаль, дорога виявилася дуже важкою для мами. Передбачалося, що вагон буде повністю обладнаний для людей з інвалідністю, втім, окрім підйомника на вході, він не мав жодних зручностей і нічим не відрізнявся від інших вагонів. Для людей з паралічем дуже важливо мати спеціальний матрац, адже вони миттєво отримують пролежні. Вже у перевалочному пункті у Львові я побачила, що мама отримала важкий пролежень. А попереду ще була довга і виснажлива дорога за кордон», - розповідає жінка.

У Львові волонтери організували для людей з інвалідністю пункт розподілу, з якого відправляли маломобільних біженців у різні країни за попередньою домовленістю, що їх там приймуть благодійні організації. Родині із Запоріжжя випало евакуюватися на південь Європи.

«До Італії ми добиралися автобусом 35 годин, - згадує Галина. - Оскільки це був звичайний туристичний автобус, мама всю дорогу провела у звичайному пасажирському кріслі нерухомо. Ми не мали можливості весь цей час її піднімати чи навіть змінити підгузок, але мама мужньо все витримала, хоча я розумію, наскільки їй важко далася ця дорога».

«В Італії мама пережила інсульт…»

Після виснажливої дороги Валентина потребувала медичної допомоги, тому в Італії донька наполягла, щоб її на деякий час помістили у госпіталь. Після того, як жінку трохи підлікували і виписали, родину українських біженців заселили до італійського центру для літніх. Тут сім’я мала окрему кімнату, а Галина сама доглядала за паралізованою мамою. Але важка дорога, стрес і жахіття війни таки дали про себе знати – в Італії у Валентини стався інсульт.

«На жаль, лікарі, які забрали маму з інсультом, не змогли правильно поставити діагноз і повернули її назад. Мені довелося викликати швидку вдруге, і вже з другої спроби в іншому госпіталі їй поставили вірний діагноз і призначили лікування, а також добре дбали про неї протягом всього терміну перебування», - розповідає жінка.

Галина зазначає, що її родина щира вдячна Італії за прихисток, однак за пів року сім’я таки змінила країну перебування. По-перше - через мовний бар’єр, по-друге – до Британії кликали друзі родини.

«Ми безмежно вдячні Італії і всім італійцям, які нас приймали у себе. Проїзд був для нас безкоштовний, умови перебування - добрі. Перший час ми проживали у чудовому готелі «Марріотт», де і зараз лишається багато сімей з України, які живуть там безкоштовно. Також ми вдячні асоціації, яка нас прийняла в італійському будинку пристарілих. Між нами і досі теплі, доброзичливі стосунки.

В Італії я постійно знаходилася поряд із мамою і навіть думати не могла про те, аби знайти якусь роботу, а в Британії ми мали можливість оформити її до спеціалізованого закладу. Крім того, в Італії у нас немає абсолютно нікого з рідних чи друзів. Натомість в Лондоні мешкає моя хороша подруга, а в Англії та Уельсі проживають знайомі з України, які готові допомагати нашій родині. До того ж, мовний бар'єр в Італії дався взнаки. Не дивлячись на те, що волонтери завжди намагались знайти перекладача, у повсякденному житті було досить важко без знання італійської», - говорить Галина.

«До Британії виїхали за програмою уельського уряду…»

Галина добре володіє англійською, тож подалася на візу до Великобританії і змогла домовитися про те, щоб її родину прийняли під спеціальну програму, відкриту для українських військових утікачів в Уельсі. На щастя, у жінок були із собою і закордонні паспорти, без яких неможливий був би переліт авіатранспортом. Квитки на літак з Італії до Британії Галина оплачувала самостійно із своїх заощаджень, прихоплених ще з України.

«Під час війни ми всі вперше виїхали за кордон – і я із сином, і мама у свої 74 роки. Але колись була можливість, тож зробила всім закордонні паспорти, і вони нам тепер дуже знадобилися для перельоту. Для дозволу на в’їзд до Великобританії потрібно було лише оформити візи», - пояснює Галина.

Подорож літаком тривала кілька годин, а отже не була для паралізованої Валентини такою виснажливою, як дорога до Італії. В Уельсі жінку одразу прийняли до спеціалізованого медичного закладу, а її доньку і онука поселили в готелі.

«Ми усього два тижні перебуваємо в Британії, тому поки що мені важко порівнювати її з Італією. Одразу по приїзду нам видали по 200 фунтів, я вже зареєструвалася у місцевому центрі зайнятості. Тут ми знаходимося під опікою уельського уряду, в готелі перебуваємо тимчасово, доки нам підшукують підходяще житло. Якщо маму залишать у медичному закладі, то житло нададуть нам із сином на двох. Якщо мама житиме з нами, то житло повинно бути доступне для людей з інвалідністю, адже в Британії чітко дотримуються всіх стандартів щодо безбар’єрності.

Поки мама перебуває в спеціалізованому закладі, де за нею здійснюється цілодобовий нагляд. Вона має окрему палату з підйомним ліжком і телевізором, а ми маємо можливість щоденно її відвідувати. Увесь медичний догляд і лікування здійснюється для неї безкоштовно», - розповідає жінка.

«За домом сумуємо, але головне зараз – це безпека рідних»

Далеких планів на майбутнє Галина сьогодні не будує, але розуміє, що повинна розглядати усі можливі варіанти. В Україні залишився коханий чоловік, рідний дім, робота і все, що було у цієї родини до початку війни. Але Запоріжжя сьогодні знаходиться під постійними обстрілами, і у місті щодня лунають повітряні тривоги і вибухи.

«Проживши пів року в одній країні, ми зараз починаємо все спочатку в іншій, і цей клопіт займає весь час і думки. Син найближчим часом піде до місцевої школи, мені згодом потрібно буде шукати роботу. За спеціальністю я інженер, тому знайти роботу за фахом у нашому невеличкому містечку навряд зможу. Спочатку я буду намагатися знайти якісь тренінги і курси для набуття нових знань і навичок, а паралельно шукатиму роботу на неповний день, бо за місцевими законами я не можу залишати без нагляду 10-річного сина. У Великобританії ми отримали гарантоване право на перебування в країні на три роки. Тож, якщо війна затягнеться надовго і унеможливить наше повернення додому у найближчий термін, я знатиму, що у моєї родини є можливість перебувати тут, у безпеці, - розмірковує Галина. -

Головне, що ми сьогодні разом, що поряд син і мама, якій довелося в її віці стільки пережити і витримати. Моя мама – це найсильніша і найміцніша духом людина, яку я знаю. Ми разом щодня читаємо новини з України і з нетерпіння чекаємо, коли завершиться ця жахлива війна. Адже ми прекрасно розуміємо, що рідний дім і рідні стіни можуть бути лише вдома…».