Працюють, ходять на мітинги, волонтерять: Як живе багатодітна родина українських біженців у Нідерландах

Через повномасштабну війну з Росією понад шість мільйонів українців вимушені були виїхати за кордон. Багатодітна родина з Василькова на Київщині залишила рідну домівку, щойно почула вибухи, і вже п’ять місяців перебуває на чужині. Наталя Рябенька розповіла UAMEDIA, як вони тікали з трьома дітьми і тваринами з України, чим українців дивують Нідерланди, і як військові утікачі приносять користь своїй країні, перебуваючи за кордоном.

«Ми зібралися і виїхали з дому за 50 хвилин…»

Для багатьох українців повномасштабне вторгнення Росії стало цілковитою несподіванкою. Родина Рябеньких була морально готова до такого розвитку подій і заздалегідь розглядала план евакуації. Це дозволило Наталі й Олександру не розгубитися і миттєво вивезти дітей з-під обстрілів.

«За тиждень до 24 лютого батьки наполегливо радили нам готуватися до найгіршого. Звісно, мені мало вірилося у те, що розпочнеться війна, але у голові прокручувала всі можливі події: уявляла, як оголошують тривогу вдень, коли діти розкидані по різних школах, ми з чоловіком на роботі і через затори не можемо виїхати з міста. Можливо, ця тривога і змусила мене прокинутися о п'ятій ранку - за десять хвилин до того, як у Василькові пролунав перший вибух», - згадує Наталя Рябенька.

Васильків - військове місто під Києвом, тут знаходяться бази і військовий аеродром, на який виходять вікна будинку родини Рябеньких. До війни місцеві мешканці обговорювали правила дій у разі надзвичайної ситуації у чатах та на дитячих майданчиках. Тому, коли все почалося, Наталя й Олександр не піддалися паніці й чітко знали, за яким алгоритмом слід діяти.

«Не вмикаючи світла, ми з чоловіком винесли вже зібрані речі до машини, потім у темряві розбудили і вивели двох дітей і тварин (старший син на той час перебував на Рівненщині у пластунському таборі). Також я одразу зателефонувала батькам, аби їх попередити, і подрузі-сусідці, щоб запропонувати їхати з нами. На жаль, подруга відмовилася», - розповідає Наталя.

Маршрут для евакуації був заздалегідь спланований таким чином, щоб уникати потенційно небезпечних місць і великих трас. Знали Рябенькі й куди їдуть - напередодні сім'я відпочивала на Прикарпатті, тож домовилася із господарями, що «раптом що», ті приймуть їх до себе.

«Вже вдень 24 лютого ми були на Івано-Франківщині. Батьки і друзі, які виїхали пізніше, добиралися вже через затори і блокпости. Ми були готові до війни, тому змогли виїхали за 50 хвилин, і мої діти не чули і не бачили того, що довелося пережити іншим мешканцям нашого містечка. А воно від самого початку знаходилося під постійними ракетними обстрілами, зазнало багато руйнувань. У будинок друга нашої сім'ї потрапила бомба, пробивши дах. Пізніше орки зайшли і в сам Васильків: російські танки їздили вулицями міста, але застрягали на пагорбах, де не могли розвернутися. Крім того, під Васильковом були спалені цистерни з паливом, яке горіло, забруднюючи навколишнє середовище. Хоча зараз у Василькові і не ведуться бої, варіант із повернення ми не розглядаємо. Адже наступного разу у нас може більше не бути тих 50 хвилин на втечу», - говорить Наталя.

«Шукали країну, де є житло і робота»

На Прикарпатті родина пробула близько двох тижнів, спершу сподіваючись перечекати все там. Втім війна набирала обертів і Наталя з чоловіком прийняли рішення рятуватися за межами України.

«Ми з Олександром одразу домовились, що тікатимемо за кордон, якщо будуть або обстріли Івано-Франківщини, де ми поселилися, або насуватиметься ядерна чи радіаційна загроза. Коли у Франківську пролунали вибухи і орки зайняли Чорнобиль та Запорізьку АЕС, ми почали шукати країну для переїзду. Спершу розглядали Румунію - вона не далеко від України, і я швидко знайшла через Інтернет для себе варіант із роботою у Бухаресті. Але тут знайшлися знайомі, які запросили до Нідерландів і пообіцяли допомогти з житлом», - розповідає жінка.

З Прикарпаття до Нідерландів родина Рябеньких добиралася машиною три дні з ночівлею в Угорщині та Празі. У цей час друзі підшукували їм житло.

«Спершу добрі люди пустили нас у свій будинок на три місяці, але ми виїхали від них раніше, бо нам знайшли інший варіант. Зараз ми живемо у будинку, який збиралися виставляти на продаж після того, як стареньку пані, що тут мешкала, переселили до закладу для літніх. Але почалася війна в Україні, і діти цієї жінки вирішили будинок не продавати, а зробити добру справу і надати його українцям-утікачам.

Звісно, наша історія - це радше щасливий випадок, адже в Нідерландах біженцям може дістатися соціальне житло і в гуртожитку, і навіть у каюті на кораблі. Хоча здебільшого країна дбає про українських утікачів, а багато нідерландців надають дах над головою у власних оселях», - говорить Наталя.

«Люди охоче приймають біженців із тваринами»

Окрім трьох дітей, родина Рябеньких має двох домашніх улюбленців - собаку породи лабрадор та кота. Тварин сім'я, не вагаючись, забрала із собою за кордон.

«Мені дуже важко зрозуміти людей, які, тікаючи з дому, кидали своїх тварин. Наша собака звикла до поїздок, вона мандрує з нами скрізь, коли їдемо у відпустку, звикла до машини. Собака - це і член сім'ї, і асистент для мого молодшого сина, тож ми без неї - нікуди. Кіт важко переносить подорожі, дорогою його нудило, доводилося на ходу витирати машину серветками, але зрештою він все витримав.

З тваринами шукати житло, дійсно, важче, і нам також відмовили одного разу саме з цієї причини. Але зрештою знаходяться люди, які готові прийняти і котів, і собак, і папужок з черепашками. Ми бачили, як кордон проходять люди з тваринами, і скрізь їх пропускали без жодних проблем. У Нідерландах люди охоче приймають біженців з домашніми улюбленцями. А на крайній випадок волонтери тут пропонують забирати тварин на перетримку до притулку, доки господарі не знайдуть собі підходяще житло», - пояснює Наталя Рябенька.

«Без чоловіка я б не впоралася з дітьми та тваринами»

Родина Рябеньких займає активну громадянську позицію, тож з початком війни Олександр одразу поривався іти на фронт - захищати Батьківщину. Втім дружина і діти переконали його не залишати сім'ю.

«Рішення залишитися з родиною далося чоловікові важко, як і мені. Але ми дійшли висновку, що сама я не впораюся з трьома дітьми і тваринами, і що наша родина передусім потребує підтримки і захисту чоловіка.

Вже перебуваючи за кордоном, я бачила, як важко доводиться мамам із малими дітьми у тих таборах, чергах, у структурах при оформленні документів. Я вважаю несправедливим те, що батьку трьох дітей можна виїхати за межі України, а батькові двох - ні. Особливо, якщо це малі діти або немовлята, - ділиться своїми переживаннями Наталя. -

Мені навіть важко уявити, як би я справлялася без підтримки чоловіка. Адже зараз, коли я працюю, займаюся різними проектами, саме він бере на себе головний “тягар” у хатніх справах і догляду за дітьми, продовжуючи при цьому працювати онлайн на українську компанію».

«Нідерланди - країна бюрократії і довгожителів»

Вже майже пів року родина Рябеньких проживає у Нідерландах. Діти ходять тут до школи, Наталя влаштувалася на роботу, а Олександр підробляє онлайн. Усі члени сім'ї активно вивчають нідерландську мову і потрохи звикають до особливостей життя у країні.

«Коли ми заселялися до будинку, у господарів було до нас лише єдине прохання: “Будь ласка, живіть дружньо із сусідами”. Наші сусіди - люди похилого віку, тож ми намагаємося не бути занадто гучними, не вмикаємо голосно музику. Гронінген, де ми живемо - студентське місто, тут 25 % населення - студенти. Але місцеві не дуже полюбляють таких квартирантів саме через те, що молодь влаштовує гучні вечірки.

У Нідерландах прийнято дружити із сусідами, і нехтувати цим правилом не можна. Тут люди не відгороджують свої будинки парканами, як в Україні, а іноді навіть не завішують шторами вікна, тож можна просто з вулиці помахати рукою і привітатися із знайомими. Спершу такі правила нас дивували, але зрештою ми до цього звикли. І така відкритість насправді додає затишності нашому місту», - ділиться Наталя своїми враженнями.

На запитання про те, як багатодітна мати почуває себе у країні, де легалізовані наркотики і проституція, Наталя відповідає:

«Живучи тут вже п'ять місяців, можу сказати, що наркоманів тут я взагалі ніде не бачила, на відміну від України. Хоча у вільному доступі тут і є деякі заборонені у нас речовини, є спеціалізовані кафе, де дозволено продаж наркотиків. Але на вулицях я ніколи не бачила людей у неадекватному стані, бо тут існує культура вживання канабісу.

Як у більшості великих міст країни, у Гронінгені є свій “квартал червоних ліхтарів”. Я не можу сказати, що мене це якось зачіпає, адже ми з дітьми там не буваємо, а щодо інших клієнтів - думаю, це особиста справа кожного», - говорить жінка.

Щодо інших особливостей країни, українців дивує у Нідерландах прискіпливість у бюрократичних питаннях та велика кількість літніх людей.

«Нідерланди - країна бюрократії і довгожителів. Щоб вирішити якісь питання, мені доводиться писати багато листів до різних установ, і на ці листи мені обов’язково надходять відповіді. Також вражає кількість літніх людей у країні, адже нідерландці живуть довго і активно: у 80 років люди їздять на велосипедах, водять авто, займаються спортом. І вже, коли не можуть самостійно себе обслуговувати, переїздять до будинків для літніх, не навантажуючи власних дітей клопотом із догляду за собою. Діти власниці нашого будинку, яка зараз перебуває саме у такому закладі, щотижня відвідують її, виводять на прогулянки, проводять разом із нею час», - розповідає Наталя.

«У Нідерландах працюю за покликом душі»

Нідерланди виплачують українським біженцям соціальну допомогу, і, зважаючи на те, що родина зараз має житло, цих грошей сім'ї цілком вистачило б на існування. Але Наталя ніколи не сиділа без діла, тож одразу знайшла собі роботу і тут – влаштувалася помічником вчителя у школі, де навчається один з її синів.

«До літніх канікул працювала з українськими дітьми, викладала їм деякі предмети і займалася виховною роботою у позаурочний час. В Україні я працювала репетитором хімії та математики, тож маючи педагогічний досвід, одразу запропонувала школі свої послуги. Крім того, викладала нашим дітям українську мову і літературу – ми вчилися писати твори і диктанти, підтягували граматику, щоб діти не забували те, чого навчилися в Україні.

Мені як матері трьох школярів важливо сьогодні те, що я працюю саме в освіті, адже можу таким чином навіть впливати на деякі рішення, які приймає дирекція школи щодо наших дітей. І діти почувають себе у нідерландській школі спокійніше, коли поряд є вчителі, які розмовляють українською мовою. Тому ця робота - це радше не заробіток, а поклик душі», - зазначає Наталя.

Про освітню систему Нідерландів, яка кардинально відрізняються від української, жінка розповідає із захопленням:

«Тут дуже гарно вибудовані партнерські відносини між дітьми різних вікових категорій, різних знань і можливостей, у тому числі – з дітьми з особливими освітніми потребами. Увесь персонал школи, від директора до прибиральниці, ставиться до дітей з повагою, а діти поважають вчителів. Тут немає зверхнього ставлення педагогів до дітей, у жодному випадку ніхто на них не скаже образливого слова і не буде кричати – це абсолютно виключено. Тут інший підхід і до навчання, і до мотивації та зацікавленості дітей, як наслідок – у школярів високий рівень самомотивації і самозаохочення, а батьки не сидять із своїми чадами за уроками до ночі. Робота в нідерландській школі – це великий досвід, який хотілося б забрати із собою».

«Ми і на чужині можемо бути корисними Україні»

Наталя і вдома знаходила час для волонтерства, тож і в Нідерландах охоче береться за всі справи, де може знадобитися її допомога, і де вона може висловити свою позицію щодо війни.

«У Гронінгені є спілка українців, яка проводить різні проекти і акції на підтримку України. Ми виходимо на мітинги з плакатами, розповідаємо про страшні наслідки війни з Росією, щоб світ не забував про нас. Такі акції ми робили до 4 травня (у Нідерландах у цей день вшановують пам'ять жертв Другої світової війни) та до дня Конституції України. Ми організовували акцію «Жива бібліотека», у рамках якої розповідали свої історії і відповідали на запитання нідерландців. Ми проводили також музичні фестивалі з виступами українських виконавців та дитячих колективів.

Українка, що проживає в Нідерландах та кияни-утікачі організували у нашому місті окремий цікавий проект «Ukrainе Food», і я також активно брала у ньому участь. Ми намагаємося достукатися до сердець нідерландців за допомогою нашої їжі та культури. Збираємося гуртом, готуємо борщ, вареники, млинці, фаршируємо перці, а потім виходимо на вулицю і продаємо ці страви, водночас розповідаючи про Україну. Кошти від цих благодійних ярмарків ідуть на відбудову психіатричної лікарні у Ворзелі на Київщині, яку розбомбили орки. Місцевим дуже подобається наша їжа та узвар. Розповідаю, що його в Україні використовують навіть як ліки - два літри узвару замість пігулки парацетамолу при температурі. Нідерландці дивуються, питають рецепт і кидають у кошик гроші на Україну», - розповідає жінка.

Зараз українці у Гронінгені активно готуються до відзначення Дня Незалежності України.

«Ми плануємо мітинг, хочемо зробити невеличку інсталяцію і постановку, присвячену спаленню азовців в Оленівці, зробити фотовиставку, - ділиться планами Наталя. - Але усі жахіття війни ми не можемо показувати, бо лише злякаємо людей, які далекі від війни. Наше завдання - привернути увагу, розповісти про нашу країну європейцям, які чомусь вважають, що конфлікт з Росією у нас розпочався лише 2014 року. Вони не знають ані про геноцид, ані про наш Голодомор, ані про репресії та винищення української культури, мови, інтелігенції».

Окремо болить серце українців за кордоном за військових, які зараз захищають рідну країну. Безпосередньо донатити на армію кошти родина Рябеньких поки не має можливості, але Наталя з Олександром активно долучаються до пошуків амуніції, шукають та об’єднують людей, які можуть купити, привезти в Україну речі, потрібні українським військовим.

«Коли погані думки лізуть у голову, найкращий спосіб - це зайняти себе чимось корисним, - зазначає Наталя. - Тоді зникає відчуття, що ти “втік” і полишив своїх. Ми всі можемо бути корисними Україні, як би далеко від Батьківщини сьогодні не знаходилися. Для нас із чоловіком дуже важливо, щоб наші діти винесли правильний досвід із цієї війни. Щоб вони бачили: навіть перебуваючи у безпеці ми не забуваємо про тих, хто захищає наш дім».

«Залишитися у чужій країні – це найскладніший варіант»

Як і всі вимушені утікачі з України, родина Рябеньких мріє про якнайшвидше завершення війни і повернення додому.

Однак повертатися планує лише за умови перемоги і повного виходу російських військ з території України.

«Повернутися в Україну і жити вдома - це найлегше рішення, яке можна прийняти біженцям. Ми ж сьогодні розглядаємо найскладніший варіант - залишитися у чужій країні. Морально це дуже важко, особливо для нас із чоловіком, які все життя прожили в Україні. Але ми знаємо, що і за кордоном ми лишатимемося українцями, і будемо робити все від нас можливе для рідної країни», - говорить Наталя.