Ciao e arrivederci: 7 причин, які змушують українців їхати з Італії

З початком війни в Італію виїхало понад 120 тисяч українських військових утікачів. Сьогодні біженці масово полишають країну, повертаючись додому або шукаючи прихисток в інших країнах. UAMEDIA поспілкувалася з біженцями, які прийняли рішення виїхати з Італії, і знайшла сім причин, які штовхають українців залишати цю мальовничу країну сонця і моря.

1. Немає за що жити

В Італії програма матеріальної підтримки українських біженців розрахована на три місяці. Зареєстровані утікачі тут можуть отримати тричі суму у 300 євро на дорослого та 150 на кожну дитину. Далі всі виплати припиняються, потрібно шукати роботу і жити власним коштом. Сьогодні багато українців скаржаться на те, що протягом трьох-чотирьох місяців перебування у країні не можуть отримати навіть цих грошей. А ті, що їх отримали - давно вже проїли, і, не маючи можливості працювати, змушені полишати країну.

“Я з двома дітьми перебуваю в Італії вже четвертий місяць. Виплати отримала за себе і старшу дитину, через якусь помилку на молодшу грошей і досі немає. Більше нам платити тут нічого не будуть, але працювати зараз я не можу, бо маю дворічного сина. Ми отримуємо харчі від благодійної організації, але мої діти не їдять консервів, у доньки непереносимість лактози, тому мені все одно потрібно купувати їм їжу окремо. Ми вимушені виїхати з Італії і шукати прихисток в іншому місці, бо тут елементарно не маємо, за що жити”, - розповідає Олена з Краматорська.

2. Немає де жити

Єдиної програми із забезпечення біженців житлом в Італії немає. Українські утікачі можуть проживати безкоштовно в італійських сім'ях, в готелях за окремою програмою або знімати житло власним коштом. Усі три варіанти на сьогодні мають свої недоліки.

З початком війни емоційні італійці щиро відгукнулися на біду українців і відчинили двері своїх будинків для військових утікачів. На відміну від інших країн, де хазяї отримують виплати за біженців, яких приймають в своїх оселях, італійська гостинність тримається лише на щирому “дякую!”. Хоча розмови про компенсації за надання житла українцям і ведуться, на практиці італійці нічого ані від влади, ані від міжнародних організацій не отримують. Якщо у березні експерти озвучували прогнози щодо тривалості війни в Україні у два-три тижні, то сьогодні вже очевидно, що війна затягується на невизначений строк. А тому українцям потрібно житло не на місяць, а щонайменше на пів року, а краще - на рік. Якими б золотими не були українці і платиновими їх господарі, співмешкати в одній оселі стає дедалі важче. Тому цілком можна зрозуміти, що на п'ятий місяць італійські родини втомилися від українських гостей і починають піднімати питання про їх відселення.

Частина українських утікачів мешкає сьогодні в готелях Італії за спеціальною програмою, що спонсується ЄС. Власники готелів отримують компенсації від благодійних фондів, тож для біженців з України і проживання, і харчування є безкоштовним. Втім далеко не всім пощастило потрапити в хороші готелі на березі моря - багатьом українцям пропонують жити в гірських районах, у приміщеннях, які давно вже потребують капремонту. Крім того, готельєри вибірково обирають собі поселенців, і не хочуть брати до себе літніх або одиноких людей, бо їх потрібно буде заселяти в окремий номер. У такому випадку формують номери, де мешкають разом одинокі, але незнайомі люди. А напередодні осені, коли в Італії завершується курортний сезон, власники прибережних готелів і взагалі роздумують, чи варто тримати напівпорожні заклади відчиненими заради українських біженців.

Проблема з житлом в Італії виникає навіть у тих українців, які готові за нього сплачувати. Так, багато біженців скаржаться на те, що італійці їм відмовляють в оренді. Матерів з дітьми і навіть вагітних жінок бояться пускати у квартири, бо за італійськими законами дітей дуже важко буде виселити, якщо у цьому виникне потреба. Багато орендодавців не хочуть мати діло з українцями і через невизначеність ситуації в Україні, адже більшість утікачів готові будуть повернутися додому, ледь ця ситуація стабілізується. Крім того, при оренді житла на довготривалий термін в Італії вимагають контракт на роботу та беруть завдаток за цілий рік, а для більшості біженців, навіть якщо вони мають роботу, це непідйомні суми.

“В Італії нас із сином приймає італійська родина. Вони одразу попередили, що беруть нас на три місяці. Цей термін спливає за тиждень, і хазяї настирливо мене розпитують, що я робитиму далі, але я не знаю. Синові лише п'ять років, тож я не можу залишати його одного вдома і йти працювати, а садочки в нашому регіоні влітку не працюють. А знайти квартиру без робочого контракту тут практично неможливо. Якщо за тиждень нічого не знайду, доведеться повертатися додому”, - скаржиться Марина із Сумщини.

3. Немає роботи

Звісно, говорити про повну відсутність роботи в Італії не можна, адже українці вже багато років їздять до цієї країни саме на заробітки. Більшість українців працює тут на фермах, у сфері обслуговування чи доглядальницями. Але така робота вимагає багато часу, і зовсім не підходить для мам, які доглядають за дітьми. Крім того, за італійськими законами дітей не можна залишати без нагляду до 12 років - і це одна з головних причин, яка заважає українським мамам працевлаштовуватися. Що стосується фахівців, то їм необхідно підтверджувати свою кваліфікацію в Італії. Це стосується як лікарів, вчителів, так і майстрів манікюру і перукарів.

“Моя тітка живе в Італії вже шість років, доглядає за старенькою бабусею. Так, вона заробляє хороші гроші, відправляє дітям в Україну. Але при цьому вона повинна бути 24 години на місці і за кожним ворохом з'являтися на поклик хазяйки. Звісно, я з дитиною не зможу так працювати, навіть якщо ми будемо жити в будинку з господарями, адже моє шестирічне дитя також потребує багато часу. Більшість українських мам з дітьми сьогодні не можуть піти працювати. Адже, навіть якщо їх дітям по 10 -11 років, і в Україні батьки залишали їх самих на ніч, тут вони не мають права знаходитися без нагляду дорослих і дві години. Більше того, до шостого класу дітей потрібно особисто водити і забирати зі школи”, - говорить киянка Вікторія.

4. Психологічне виснаження

“Більше тут не можу”, - з цими словами повертається додому 90 відсотків українських біженців з усіх країн. Окрім матеріальних і житлових проблем, для багатьох утікачів стає справжнім випробуванням вимушене перебування на чужині. Особливо для тих, які через війну вперше опинилися за кордоном. І якщо польська чи словацька культура мають багато спільного з українською, і вимушеним утікачам легше пристосуватися до життя у цих країнах, то Італія вражає українців своїми звичаями та традиціями. Більшість утікачів скаржаться на те, що не можуть підлаштуватися під режим італійців, змиритися з місцевим розкладом дня, коли після денного відпочинку увечорі розпочинається активне життя. Окремі жінки скаржаться на італійських чоловіків.

“З першого дня, як ми приїхали в Італію, мене не полишає відчуття, що мене закинуло на якусь невідому планету. Без знання мови почуваюся тут абсолютно чужою. Я не можу робити те, що звикла, не можу вільно себе поводити. Я розумію, що італійці мене не розуміють, а я - нічого не можу їм пояснити. Та найбільше обурює поведінка чоловіків, які поводять себе грубо і вульгарно. На вулиці обертаються, свистять услід, хоча й бачать, що я йду за руку з дитиною. Таке враження, що наші дівчата для місцевих чоловіків - шматок м'яса. Натомість жінки нас ревнують до своїх коханих, ніби ми всі приїхали сюди на пошуки наречених. Доходить до того, що наших дівчат італійки показово не пропускають на пішохідних переходах, демонструючи своє ставлення. Проблем із роботою і житлом у мене немає. Але повертаюся в Україну саме через те, що більше не можу тут жити”, - розповідає про наболіле Наталя з Чернігова.

5. Мовний бар'єр

Якщо деякі українці, їдучи до Італії, і тішили себе надією, що зможуть подолати мовний бар'єр, то за кілька місяців перебування у країні вони зрозуміли, що це зробити дуже складно. Італійська належить до іншої мовної групи, ніж українська, тож вивчати її військовим утікачам набагато важче, ніж польську чи чеську. У великих містах ще можна знайти курси для біженців, але і там дадуть лише найпримітивніші знання. Для того, щоб говорити і спілкуватися італійською - треба витрачати багато зусиль, займатися самоосвітою і таки мати хист до вивчення мов.

“За чотири місяці в Італії моє знання мови залишається на рівні “Buongiorno”, “Grazie” та “Non capisco”. У комуні, де я мешкаю, ніяких мовних курсів немає, тож мову треба вчити самостійно. Я бачу, як наші молоді дівчата вчаться самотужки через інтернет і вже можуть самостійно спілкуватися з італійцями. Але мені мова не дається, мабуть, за віком. До того ж, аби вчити мову, потрібно знаходитися у стані спокою, а у мене тривала депресія, і голова забита лише думками про чоловіка і синів, які зараз воюють в Україні. Онуки також не мають бажання вчити мову, бо відчувають себе тут чужими і мріють про найшвидше повернення додому”, - розповідає Валентина Петрівна з Вінниці.

6. Країна, важка для проживання

Багато українських біженців говорять про відверте розчарування Італією. Страшна бюрократія, медицина, бруд на вулицях і пляжах та купи інших дрібних, але важливих факторів роблять цю країну важкою для проживання. У селах та містечках тут повністю відсутня інфраструктура, тож без власної автівки люди живуть у відриві від цивілізації. У великих містах відлякують космічні ціни, які розраховані на туристів або італійців із зарплатою у 1500-2000 євро, але аж ніяк не на українських біженців.

“До війни я відпочивала в Італії, тож мені здавалося, що я знаю, куди їду. Але для туристів і біженців існують дві різні країни. Усі структури тут працюють повільно, немає єдиної злагодженої системи в держустановах, скрізь страшні черги. Медицина на низькому рівні, стоматологія для біженців недоступна зовсім. Коли моя дитина лежала з температурою 40, до мене ніхто навіть не приїхав, хоча я тричі телефонувала в лікарню. Чистоту тут підтримують лише на території готелів, а на вулицях і безкоштовних пляжах дуже брудно. Додому в Одесу я повертатися не можу, але однозначно буду шукати іншу країну для переїзду”, - говорить одеситка Ольга.

7. Вдома краще

Серед українців, які залишають сьогодні Італію, є й такі, що роблять це виключно за покликом душі. Побувши на чужині, більшість утікачів відчуває тугу за батьківщиною, але для декого туга стає вирішальним фактором при прийнятті рішення щодо виїзду з країни. Нераціональне “хочу додому” та “скучила за чоловіком” штовхає деяких українок залишати безпечні місця і їхати туди, де повно небезпеки, але кожне деревце говорить рідною мовою.

“В Італії я жила у родичів, мала і дах над головою, і матеріальну підтримку. Ми мали можливість побачити чудові місця, нам подобалась місцева природа і море. Але дім є дім, особливо, якщо там залишився коханий чоловік. Ми з донькою повернулися в Україну, і я не жалкую про своє рішення. Хоча прекрасно і розумію, що тут небезпечно, але жити на чужині просто немає більше сил”, - поділилася Олена з Дніпра