«Мені сказали ніколи не шукати тіло мого сина», - українка розповіла, як втратила свою дитину в Італії

Дев’ятимісячний малюк помер три тижні тому, але його батьки і досі не знають причину смерті своєї дитини. 

Ця історія повинна була бути про те, як багатодітну родину українських біженців прийняли в Італії, а хворому хлопчику вдало зробили складну операцію на серці. Коли ми домовляли з Вікторією про інтерв’ю, вона готова була поділитися своєю радістю і надією на те, що її найменший син із вадою серця зможе одужати. Але, на жаль, життя вносить свої корективи, і тепер розповідь про родину з Черкащини виходить на сторінках UAMEDIA із трагічним заголовком. Дев’ятимісячний малюк помер три тижні тому, але його батьки і досі не знають причину смерті своєї дитини. Більше того – вони не розуміють, що буде із тілом їхнього сина, адже вже підписали якісь «дивні папери» нібито про свою відмову шукати його будь-коли.

«Після пологів лікарі сказали, що відлік іде на години»

Вікторія з чоловіком родом з Черкащини. Там їхня родина проживала до минулого року і обзавелася п’ятьма дітьми, але 2021 переїхала на Полтавщину. Коли жінка завагітніла шостою дитиною, ставати на акушерський огляд не поспішала, адже мала багато клопоту зі своїми старшими синами і дочками.

«Я пізно вже стала на огляд, лікар мене ще сварив за це, але ми жили в селі, а до міста потрібно було добиратися електричкою. Чоловік постійно на роботі, тож була проблема із тим, на кого залишити дітей. Та я й не думала, що у нас можуть бути якісь проблеми, адже на той момент вже народила п’ятьох здорових дітей. А після пологів лікарі мені одразу сказали, що дитинка хвора, і що відлік іде на години», - згадує Вікторія.

Хлопчик з’явився на світ у грудні, і лікарі одразу почали готувати батьків до найгіршого. З пологового будинку мати з немовлям відправили до лікарні, де встановили, що у дитини Тетрада Фалло – вроджена вада серця.

«Це важка хвороба, яка має в собі одразу чотири вади серця в одній. У старших дітей таких проблем не було, всі були здорові. П’ята донечка трохи хворіла в дитинстві, але потім, як кажуть, «переросла». Я розпитувала лікарів, чому таке сталося з маленьким, але вони відповідали, що не знають», - говорить жінка.

«Під час повітряної тривоги мами з немовлятами сиділи в підвалі по чотири години»

Хлопчика батьки назвали Вадимом. Охрестити так і не встигли, про що сьогодні дуже жалкують, але на це просто не мали часу. Адже перші два місяця після народження малюк із мамою провів у лікарнях, а в лютому розпочалася війна.

Полтавщина, де жила багатодітна родина, у перші місяці війни була відносно спокійним регіоном, порівняно з іншими областями України, тому Вікторія з чоловіком не поспішали тікати за кордон. До того ж, малюк схопив запалення легенів, і мати з дитиною знову потрапили на лікарняне ліжко.

«Чоловік лишався вдома з п’ятьма дітьми, ще й мусив їздити на роботу. Він працював ветеринаром на фермі. Ми ж з Вадимом лікувалися в Полтаві. Під час повітряної тривоги всіх пацієнтів спускали до підвалу. Мами з грудними дітками брали із собою баночки з дитячими сумішами, підгузки, там годували і перевдягали дітей, адже доводилося іноді сидіти під землею по три-чотири години».

«Їхала до Італії, сподіваючись, що сину тут зможуть допомогти»

Так на Полтавщині родина пробула перші два місяця війни. Але тривоги частішали, ракети над головами гуділи все гучніше, а війна підбиралася все ближче.

«Переломний момент настав тоді, коли недалеко від нас розбомбили школу, і там загинули люди. Напевно, тоді стало по-справжньому страшно, і ми з чоловіком почали думати про те, куди тікати, аби врятувати наших дітей.

Моя сестра виїхала з донькою до Італії ще на початку війни, коли ходили евакуаційні автобуси. Вона кликала нас до себе, казала, що в Італії хороша медицина, і маленькому тут допоможуть. Лікарі мені говорили, що сину потрібно буде обов’язково робити операцію у чотири-шість місяців, я знала про це і сподівалася, що за кордоном нам дійсно зможуть допомогти. Так в один день ми прийняли рішення їхати, швидко зібрали речі і вирушили в дорогу.

Ми виїхали з дому 19 квітня. Чоловік швидко розрахувався з роботи, але, на жаль, йому не виплатили зарплату, тож у нас в кишені на всіх була лише тисяча гривень. Безкоштовні евакуаційні поїзди на той момент вже не ходили, тож на ці кошти ми купили квитки для себе і старших дітей на поїзд до Львова, а далі вже їхали взагалі без грошей», - розповідає Вікторія.

«Коли чоловік сидів у парку з дітьми, люди приносили пакети з їжею»

Дорога до Італії була важкою і виснажливою для родини. Добиралися кілька діб з пересадками, ночівлями у притулках, 36 годин поспіль їхали автобусом з Варшави до Турина, де велику сім’ю повинні були зустрічати родичі.

«У Турині ми загубилися, бо, як виявилося, наш автобус ніхто не зустрічав. Українська телефонна картка в мене тут не працювала, інтернету не було, тож я не могла подзвонити сестрі. Я знала тільки вулицю, де ми повинні були зустрітися, тож просто запитувала у перехожих англійською, як нам дійти туди. Якийсь літній чоловік витяг з кишені 10 євро і показав на метро. Ми вийшли на зупинці, яку нам підказали, і знову почали шукати свою вулицю. Потім один хлопець побачив, що у нас багато дітей, і сам довів нас за адресою, де вже нас шукала моя сестра.

Ми зраділи, обійнялися, потім я запитала, де ми будемо жити, на що почула від неї: «Я не знаю». Як виявилося, вона не могла нас поселити до себе, адже жила в жіночому монастирі, куди не беруть чоловіків. Звісно, коли ми їхали, то думали, що всі питання з поселенням вирішено, тому це був досить неприємний момент. Ми почали дзвонити волонтерам, шукати житло. В цей час чоловік із дітьми сидів у парку. Коли люди бачили його із шістьма дітьми, а потім ще й дізнавалися, що вони з України, то приносили їжу і підгодовували», - згадує жінка.

«Операція тривала сім годин…»

Зрештою волонтери знайшли житло для багатодітної родини в готельному комплексі, де вже проживали біженці з України.

«Ми дуже вдячні всім, хто нам допомагає. Вдячні Італії, що маємо можливість з дітьми перебувати в безпеці, жити в гарних умовах. У комплексі на нашу велику сім’ю виділили дві кімнати, в кожній по чотири ліжка, шафа, свій туалет і душ. Нас тут гарно годують, забезпечують всім необхідним, поряд є україномовні чи російськомовні лікарі, психолог, вчителі, які займаються з нами італійською мовою. З вересня місяця діти ходять до школи і садочка. А головне – Вадиму тут дійсно зробили операцію, яка йому так потрібна була, і здавалося вже, що все буде добре».

Дитина із важким пороком серця потребувала планової операції, яку італійські лікарі зробили для сина Вікторії у травні безкоштовно. 21 день після цього хлопчик провів у реанімації, потім тиждень ще пробув у палаті з мамою, після чого був виписаний додому.

«Операція тривала сім годин. Я весь цей час чекала у коридорі лікарні. Коли нарешті лікар підійшов до мене, у мене склалося враження, що він не знає, що мені сказати. Потім він подивився на мене і сказав «bene», що значить «добре». Нарешті я видихнула.

Коли ми були в Україні, лікарі нам обіцяли зробити саму операцію безкоштовно, але говорили про те, що потрібна буде дуже велика сума на препарати для відновлення після неї. Тут нам все зробили безкоштовно. В лікарні суміш видавали в одноразових пляшечках, забезпечували підгузками. Звісно, після полтавської лікарні, де ми годинами просиджували в сирих підвалах, нам тут було дуже комфортно. Взагалі тут все у нас було добре. Я й досі не можу повірити в те, що сталося…».

«Лікарі відмовилися приймати дитину через вітрянку»

Після операції Вадимко прожив п’ять місяців. Дитина почувала себе добре, батьки возили малюка на профілактичний огляд і обстеження, робили всі потрібні аналізи, які і виявили у хлопчика генетичну хворобу.

«В Італії нам сказали, що у дитини немає вилочкової залози, яка відповідає за імунну систему, і що потрібно здати аналіз ДНК на синдром Ді Джорджі. Я дуже переживала, щоб його не знайшли у нас, але, на жаль, результат виявився позитивним. Це означало, що у дитини немає імунітету - так нам пояснили лікарі».

Попри страшні діагнози батьки сподівалися на краще, адже дитина почувала себе добре. На початку жовтня діти Вікторії почали хворіти на вітрянку. Найменший хлопчик захворів останнім.

«У жовтні ми повинні були їхати на планове обстеження до лікарні, але нас відмовилися приймати, доки дитина не одужає. Хоча лікарка з нашого комплексу наполягала на цьому, бо його сильно обкидало прищами. Але вони сказали, що не приймуть, доки він не одужає, і записали на обстеження на листопад.

Температури у Вадима не було, був сип і незначний кашель. Я показувала його лікарю нашого комплексу декілька разів, але вона запевняла, що нічого страшного немає. Я не розумію, як так могло статися. Значить щось десь завадило йому жити», - говорить Вікторія.

«Вийшла з душу, а він вже холодний…»

Найгірший день, який тільки може бути в житті матері, Вікторія пам’ятає в усіх подробицях, знову і знову прокручуючи в голові події, але так і не знаходить відповіді на питання «чому?».

«Це була середа. Зранку я зводила дітей до лікаря, взяла і Вадима, все було нормально. Я сходила на урок італійської в комплексі, потім ще на урок мови онлайн.

Ми з чоловіком лягаємо пізно, близько півночі я пішла в душ. Діти спали. Виходжу з душу, дивлюся, а він якийсь занадто білий лежить. Я до нього – а він холодний. Поклала руку на животик - а він не ворушиться... Почала кричати до чоловіка: «Він не дихає, він не дихає!». Чоловік спершу не повірив, подумав, що то якийсь дурний жарт… Я вибігла, почала гукати лікаря і судинного хірурга, який у нас як біженець проживає з родиною. Вони до нього кинулися одразу, до мене прибігла психолог. Викликали всі служби – пам’ятаю, що було три машини поліції і дві «швидкі». Його тут на місці намагалися реанімувати, потім забрали до лікарні.

Поліція все допитувалася, що і як трапилося. Потім нас також відвезли до лікарні. Там італійці намагалися балакати до мене, але я нічого не розуміла, подзвонила нашому перекладачу-адміністратору. Він почав щось мені розказувати, але я погано тямила, що відбувається. Говорю: «Ви просто скажіть мені, що він живий!». А він мені відповідає: «Віка, ні». У той момент у мене земля втекла з-під ніг, далі вже ледь пам’ятаю, що відбувалося…».

«Ми підписали документ про те, що не будемо його шукати»

Хлопчик помер 12 жовтня. Втім, тіла свого сина батьки відтоді не бачили. Розтин провели 25 жовтня, при цьому на словах сказали, що померла дитина від синдрому Ді Джорджі, але офіційних документів про причину смерті і досі не видали.

«Я списую все це на те, що в Італії взагалі все дуже повільно робиться. Як приклад: нам за пів року ще не оформили навіть всіх документів на проживання.

Оскільки ми самі тільки вчимо італійську, все спілкування відбувається через адміністрацію закладу. Вони нам у всьому допомагають і пояснили, що нам дадуть офіційний висновок про причину смерті, але пізніше. Мені було б дуже важко бачити свою дитину мертвою. Я попросила адміністрацію, щоб вони взялися за похорон. Наскільки я зрозуміла, його поховає Італія за свій рахунок, бо для нас це буде дуже дорого. Але як і де це буде відбуватися, я не знаю, бо ми з чоловіком підписали папери про те, що в подальшому не будемо шукати, де він похований. Я хочу, щоб в моїй пам’яті Вадим залишився живим і веселим.

У мене вже було багато думок з цього приводу. Не розумію, що це за закони такі, що не можна знати, де могилка дитини? І чому не можна його шукати? Можливо, це буде якась загальна могила, можливо, тіло будуть спалювати, але все одно дуже багато питань залишається. Намагаюся розбиратися, запитала у знайомих юристів, які пообіцяли мені допомогти. Зараз ми чекаємо на офіційний висновок розтину, сподіваюся, що він нам щось роз’яснить».

«Хочу знати, що з моєю дитиною»

Після смерті найменшого сина у Вікторії залишилося ще п’ятеро маленьких дітей. Вони і відволікають від горя, і змушують думати про те, як жити далі. Тому жінка не хоче скандалу навколо цієї історії, однак не може заспокоїтися, доки не дізнається правди.

«Я відчуваю, що нам щось недомовляють, - каже Вікторія. - Але я дуже хочу знати, що з моєю дитиною, і чому вона так раптово померла. Він багато чого пережив: і пневмонію, і таку важку дорогу у 36 годин, коли в нас не було суміші, і ми його соком годували, складну операцію. Він все це витримав, і раптом вдома (бо цей готельний комплекс в Італії за пів року став вже для нас домом), у своїй кімнаті, ні з того ні з сього помер. Все було добре – і раптом дитини нема».

На прохання батьків померлого хлопчика ми публікуємо цей матеріал без будь-яких звинувачень та передчасних висновків. Але ми разом із сім'єю чекаємо на висновок про смерть дитини, щоб обов'язково розставити всі крапки в цій історії.