«З двома освітами і знанням мови не можу знайти роботу навіть офіціанткою»: українка розповіла про проблеми біженців в Італії

Дедалі більше українських біженців полишають Італію, повертаючись додому чи шукаючи прихисток в інших країнах. Італія виявилася менш привітною до військових утікачів, ніж інші європейські держави. Українці мають тут труднощі із житлом, мовою, оформленням дітей до дитсадочків, та найбільшою проблемою залишається працевлаштування у країні під сонцем. Українка Оля Скачко розповіла UAMEDIA свою історію втечі від війни з немовлям та поділилася власним досвідом у пошуку роботи на півдні Італії.

«Навіть в підземному бункері ми чули, як над нами пролітає авіація»

Оля Скачко має дві вищі освіти, до війни успішно займалася рекламою і керувала у Києві маркетинговою агенцією. Минулого року жінка народила дитину і переїхала до батьків – у тихе місце в Обухівському районі на Київщині. Тут вона виховувала сина і продовжувала працювати віддалено, будуючи плани на майбутнє. Але 24 лютого родина Олі, як і вся Україна, здригнулась від потужних вибухів.

«О 6 годині ми прокинулись від гучних звуків. Із соцмереж зрозуміли, що почалося щось страшне. І перші люди, що мені написали того жахливого ранку, були мої знайомі з Італії, які одразу запропонували допомогу. Але у мене був досить войовничий настрій, і одразу я тікати з країни не збиралася. По-перше, я не зовсім уявляла, як я з 11-місячним сином зможу подолати весь цей шлях сама, адже дитина на той час ще не ходила. По-друге, дуже важко було кинути свою сім'ю в такий період. І, звісно, була надія на те, що все якось швидко владнається», - згадує жінка.

Знайомі італійці – це родина, до якої Оля їздила в дитинстві за благодійною програмою допомоги дітям, постраждалим внаслідок Чорнобильської катастрофи. Протягом 10 років на літніх та зимових канікулах дівчина відвідувала Італію, де її приймала місцева сім'я. Тут вона вивчила мову і національні традиції, а вже дорослою підтримувала із родиною дружні стосунки. Коли ж в Україні сталася біда, італійці одразу запропонували Олі житло і прихисток. Втім, аби наважитися на нелегку дорогу з немовлям, жінці потрібен був час, і два тижні вона з дитиною просиділа у сховищі на Київщині.

«Як тільки ми почули перші вибухи, я зібрала необхідні речі, і ми з дитиною спустилися у бункер. Біля нашого будинку є басейн, а всі комунікації до нього зберігаються у невеличкому підземному приміщенні площею два на два метри. У цей бетонний бункер з трубами ми спустили маленьке ліжко і обігрівач, і таким чином могли із сином в ньому ночувати. Батьки спускалися до нас лише під час повітряної тривоги, або коли були сильні вибухи.

У перший же день повномасштабного вторгнення російських військ скрізь вимкнули вуличне освітлення. Пам’ятаю, як було незвично темно і тихо навкруги. В цій тиші було чутно найменші шурхоти, а звуки авіації пронизували все навкруги, і ми навіть під землею чули, як поряд пролітали літаки, винищувачі, ракети...»

«Я тікала з дому із сином у слінгу і рюкзаком з дитячими речами»

Київщина однією з перших зазнала ударів від ворога, і в перші дні війни росіяни активно бомбили аеропорти Гостомеля і Василькова, який знаходиться недалеко від будинку родини. Зрештою, через два тижні, проведених у бункері, Оля прийняла рішення про евакуацію за кордон.

«Переломним моментом для мене став сон, який яскраво побачила під час години затишшя у сховищі. Мені наснилася померла італійська бабуся, до якої я їздила на відпочинок. Уві сні вона взяла на руки мого малюка, ніби пропонуючи захист. Прокинулася я вже із твердим відчуттям, що нам потрібно їхати до Італії. Того ж ранку я повідомила про своє рішенням батькам, які допомогли організувати для нас подорож. І так сталося, що в Італії ми проживаємо саме «в гостях» у цієї італійської бабусі – у квартирі, яка звільнилася після її смерті», - розповідає Оля.

Оскільки батьки жінки відмовлялися залишати свій будинок під Києвом, у далеку путь Оля вирушила з малою дитиною сама. Дорогою допомагали добрі люди, які траплялися на шляху, волонтери пропонували візочки й підгузки. З перервами на ночівлю до півдня Італії жінка з немовлям добиралися п’ять днів.

«Візок із дому я не брала, тож малюк увесь час був у сумці-слінгу. Також у мене був великий похідний рюкзак на 35 літрів, у який я склала дитячі речі і харчування. На кордоні зі Словаччиною волонтери нам дали візочок, який ми там і залишили. Пересувалися невеликими дистанціями, зупиняючись у знайомих в Словаччині та Італії. Зрештою, коли ми прибули на місце, італійська сім'я вже нас чекала, тож влаштувала нам справжній родинний прийом».

«На півдні Італії великі проблеми з соціальним житлом і роботою»

Олі і її малюку пощастило із тим, що вони мали, до кого їхати за кордон, і їм не довелося, як багатьом українкам з дітьми, юрбитися у таборах для біженців чи жити в бараках. Італійська родина надала їм власне житло, допомогає з оформленням документів, сплатою комунальних витрат і харчуванням. Але Оля звикла самостійно заробляти собі на життя, і, коли стало зрозуміло, що війна в Україні швидко не завершиться, жінка почала шукати варіанти можливого підробітку.

«У мене були із собою деякі заощадження, але я вже давно їх витратила. Батьки зараз залишилися без постійної роботи, тож не мають можливості нам допомагати. Тому підробіток мені вкрай необхідний. Але на півдні Італії досить складно із роботою, тут високий рівень консерватизму і безробіття.

Здебільшого на південь країни їдуть ті, хто має тут якихось знайомих чи раніше працював у цьому регіоні. Тому що ситуація із житлом тут доволі складна, порівняно із північчю Італії. Зокрема, люди, з якими я тут познайомилася, приїхали до своїх українських родичів, які їм допомагають.

На півдні Італії соціального житла практично немає, тому українців у сусідніх містечках селили при церквах і в школах. У країні гарно розвинений волонтерський рух і біженців забезпечують продуктовими пакетами, речами, одягом. Але грошей, окрім виплат за три місяці, які ми вже отримали, ніхто не дає, а отже питання працевлаштування для нас стоїть дуже гостро», - розповідає Оля.

«Українцям пропонують здебільшого чорні роботи»

Багато українців, які опинилися в Італії через війну, скаржаться на те, що не можуть знайти роботу через незнання мови. Оля вільно розмовляє італійською, адже вчила її з дитинства, гарно знає англійську. Та попри це жінка здебільшого чує відмови від роботодавців.

«Найгірше, з чим я стикнулась в Італії, що при наявності хорошої кваліфікації та здібностей на ринку праці наявні лише чорні роботи - на полі, догляд за літніми та інвалідами або в сфері обслуговування.

Я маю дві вищі освіти. За першою я інженер-технолог, але ніколи не працювала за фахом, за другою – маркетолог, і маю чималий досвід роботи у цій сфері, адже в Україні протягом 5 років керувала рекламною агенцією. Італійське законодавство дозволяє людям моєї професії працювати за умови підтвердження диплома. Тому я зараз розсилаю свої резюме, ходжу на співбесіди. Але є певна проблема із тим, що на півдні італійці дуже консервативні, погано сприймають новинки, і реклама у них знаходиться на тому рівні, як в Україні була у 90-х роках – досить примітивна. І я бачу, що підприємців дуже важко тут переконати в тому, що реклама якось допоможе їхньому бізнесу.

Оскільки за фахом знайти роботу дуже важко, я розглядаю будь-який варіант підробітку, у тому числі й у сфері обслуговування. Останній місяць обходжу місцеві бари, ресторани, піцерії, спілкуюся з людьми, та поки ці пошуки не завершилися нічим. Проблема в тому, що я шукаю роботу у денний час, адже дитячі садочки тут рано закриваються, а заклади харчування працюють здебільшого у вечірні години, коли я не маю на кого залишити дитину. Втім є надія, що зможу влаштуватися кур’єром – розносити обіди з ресторанів по офісах», - говорить Оля.

«Після перемоги ультраправих на виборах очікуємо більш жорсткої політики щодо мігрантів»

Сину Олі вже півтора року, в Італії він почав ходити і вимовив свої перші слова. Малюк розуміє і українську, й італійську, тому легко зможе адаптуватися у місцевому дитячому садочку, якщо його мати знайде підробіток і зможе влаштувати сина у дитячий виховний заклад.

«Я особисто стикнулася з тим, що неможливо знайти роботу, бо в Італії існує протекціонізм своїх. Офіційно я стою на обліку в центрі зайнятості, де мені коректно обіцяють передзвонити, якщо знайдеться підходяща вакансія. Але в приватній розмові мені сказали прямо: якщо на місце буде дві людини, вони візьмуть італійця. Тобто, навіть на посаду прибиральниці мене з двома вищими освітами візьмуть в останню чергу.

Я вперше приїхала до Італії 1998 року, і вже розумію місцевий менталітет. Ще перші іммігрантські хвилі українців породили в італійців певну соціальне напруження через конкуренцію з мігрантами, що дуже відчувається навіть у розмові і побуті. Тому, коли на роботу приходить іммігрант, вони преференцію віддають італійцям, навіть якщо ті будуть гірше справлятися і матимуть слабші навички.

І власне останні вибори в країні підтвердили те, що праві настрої наразі переважають у суспільстві. Зараз буде змінена програма щодо мігрантів, яких в Італії дуже багато. Всіх нелегалів, а серед українців також чимало тих, хто не оформлював тут документи на проживання, будуть виселяти і депортувати з країни», - пояснює жінка.

Доки Оля знаходиться у пошуках роботи, вони із сином затягують пояси, економлять і готуються до складної зими. Жінка підтримує гарні стосунки з італійцями, однак залишатися назавжди в країні під сонцем не планує.

«Ще в юності я зрозуміла, що ніколи б не хотіла бути громадянкою Італії, а зараз ще більше в тому впевнилася. Я завжди відчувала гордість, що я українка, і знаю, що рано чи пізно війна закінчиться і ми повернемося додому. Адже кращого місця за Україну не знаю».