З якими труднощами стикаються українські біженці у Молдові

Історії українських біженців у Молдові — здебільшого історії про те, як люди, що втекли від війни, знайшли в цій країні притулок. Тим не менш, деякі з них мають труднощі в Молдові, про які рідко кому можуть розповісти — корупція, дискримінація, проблеми при працевлаштуванні або труднощі в доступі до медичних послуг.

На умовах анонімності місцеве видання NM поговорило з трьома біженцями з України про те, з якими проблемами вони стикаються, а також про те, як часто їм доводиться доводити, що «Україна не бомбить себе сама».

"Швидка приїде і нам нічого не треба буде платити, але візити до лікарів-фахівців - за плату"

Три героїні погодилися говорити, не називаючи своїх імен. Усі вони різного віку: мама з двома дітьми, бабуся з онукою та жінка старшого віку, яка мешкає в центрі розміщення. Для зручності їх назвали Олена, Юлія та Ольга відповідно.

Юлія з онукою приїхали у квітні 2022 року, після того, як майже місяць провели у підвалі у рідному селі, ховаючись від обстрілів російської армії.   "Наше село знаходилося на лінії фронту", - пояснює Юлія. Вони з онукою оформили тимчасовий захист у Молдові, поки не планують виїжджати з країни. Перша проблема, про яку говорить Юлія, — медицина для біженців у Молдові, незважаючи на статус тимчасового захисту.   «Так, швидка приїде і нам нічого не треба буде платити, але візити до лікарів-фахівців за плату», — зізнається вона.

При цьому вони каже, що вже кілька місяців не може зареєструватись у сімейного лікаря за місцем проживання у Молдові. Чотирнадцятирічну внучку Юлії зареєстрували, а саму жінку — досі ні. Юлія зізнається, що вони з онукою намагаються не часто звертатися до лікарів, бо дорого самі купують порошки, мазі і лікуються.

«Я двічі ходила до сімейного лікаря, нас не заносять до бази даних»

Ольга виїхала до Молдови у березні 2022 року з онуком, дочка та зять тоді вже були тут і чекали на них.  Довезла онука до Паланки, а назад діти мене вже не пустили. Вони потім поїхали до іншої країни, а я й досі у Молдові», — розповідає Ольга. Вона стежить за своїм здоров'ям, намагається багато ходити, зізнається, що пройшла пішки майже весь Кишинів.

Ольга каже, що сімейний лікар досі не може пояснити, чому її не реєструють у поліклініці.

«Я двічі ходила до сімейного лікаря, нас не заносять до бази даних і не кажуть чому. Коли відправляють до фахівця, кажуть – скажіть лікареві, що я вас на себе записала. Не хочеться конфліктувати та з'ясовувати все це. Якщо щось термінове, ходжу до приватної клініки. Один прийом – 400 леїв. Ще мене відправили на якісь дорогі аналізи. Знаєте, я не фахівець, але, здається, вони мені не були потрібні. Віддала 1000 леїв», – розповідає жінка.

Олена приїхала з двома дітьми: молодший ще дошкільник, а старший пішов до російськомовної школи в Кишиневі. Минулого року вона звернулася з молодшим сином до поліклініки, їх відправили до Центру матері та дитини. За її словами, усі візити до лікарів сплатила міжнародна організація.

"Ми нічого не платили. Але коли потім я зверталася до пульмонолога у Центрі матері та дитини, заплатила за консультацію 90 леїв», — ділиться жінка.

«Живете у Молдові і не знаєте мови»

Усі співрозмовниці NM наголошують, що в Молдові їх зустріли привітно, дякують за допомогу, притулок та підтримку. А якщо й згадують щось погане чи образливе, то кажуть, що все це — поодинокі випадки.

«Знаєте, у мене був такий неприємний випадок у тролейбусі. Кондуктор звернулася до мене румунською, я відповіла російською. Вона попросила один лей, щоб їй було зручно дати мені здачу. Але я це потім зрозуміла та простягла їй гроші. Вона розгорнулася і сказала: „Живете у Молдові і не знаєте мови“. У мене комусь у горлі застряг.

Я спокійно доїхала до своєї зупинки, підійшла до неї та сказала українською: „Дякую, що ви за мої гроші довезли мене туди, куди мені потрібно. Коли мені потрібна буде румунська мова, я її вивчу“. Розгорнулася та вийшла», — розповідає Ольга.

І додає, що інших проблем через мову спілкування у неї майже не виникало. Вона часто гуляє одним зі столичних парків разом зі своїми однолітками з місцевих жителів.   «Ми говоримо російською, але буває, що ходимо втрьох. Двоє можуть у розмові перейти на румунську, але схаменуться, знаючи, що я не зрозумію їх», — каже жінка.

Крім таких випадків, біль співрозмовниць — те, що доводиться часом доводити незнайомим людям і навіть рідним, що «Україна не бомбить себе сама».

Юлія, наприклад, згадує про сварку у черзі у магазині. Вона почула, як жінка у черзі казала, що «Україна має здатися».

«Я сама російськомовна, я переїхала в Україну і мені за тридцять років ніхто не сказав поганого слова, мені ніхто не дорікав, що я говорю російською мовою. Так, я вивчила українську і на роботі говорила, бо державну мову треба знати. Але ми добре жили, у мене була робота, будинок, діти були поруч, ми почали ремонт у будинку, а зараз у мене на городі російська ракета, сам будинок зруйнований. Хто його відновлюватиме?», — ділиться жінка.

Тут, у Молдові, мешкають і родичі Юлії. Після війни на Дністрі вони переїхали до Росії, потім повернулися до Молдови.   «Вони кажуть мені, що ви там, в Україні, зомбовані. Але ж я знаю, з якого боку до мого дому летіли снаряди. Росія зробила для російськомовних в Україні найгірше: ми з дітьми завжди вдома говорили російською, зараз — тільки українською», — робить висновок Юлія.