«Народжувати буду вдома»: Історія українки, яка повернулася з Італії до України

Попри те, що військові дії в Україні ще тривають, тисячі біженців, які виїздили за кордон від початку повномасштабного вторгнення Росії, повертаються додому. Серед причин, які спонукають українців залишати безпечні країни – проблеми з житлом та роботою, мовний бар’єр, відсутність коштів на існування. Втім вертаються додому навіть ті, кому вдалося цілком вдало влаштуватися в іншій країні, і хто не мав особливих проблем на чужині. Психологічне виснаження, туга за рідним домом, бажання возз’єднання із сім’єю часто відіграють вирішальну роль при прийнятті рішення на користь повернення в Україну.

Киянка Марія Леміш вважає свій досвід перебування в італійській евакуації цілком позитивним, однак на сьомому місяці вагітності вона з донькою залишила місце під сонцем у мирній країні, аби народжувати на рідній землі. Жінка розповіла UAMEDIA про власний досвід перебування в Італії та причини повернення в Україну.

«Італійська сім'я виділила нам цілий поверх свого будинку»

Марія з 11-річною донькою виїхали з Києва наступного дня після початку повномасштабного вторгнення російських військ в Україну. Спершу сподівалися пересидіти кілька тижнів у родичів на Вінниччині, але після захоплення Бучі й Ірпеня, до яких від будинку родини на околиці столиці рукою подати, зрозуміли, що додому повернуться не скоро. Коли подруга запропонувала їхати разом до Італії на авто, Марія не довго роздумувала, хоча й перспективи у цій країні були досить туманні.

«В Італії нас прийняли в невеличкому селищі. Зустрів нас місцевий священик, який і знаходив людей, що були готові поселити у себе українців. Подругу з дитиною взяла до себе самотня літня жінка. Мене ж з донькою прийняла чудова італійська сім'я, у якій ми і прожили весь час перебування у країні.

У великому триповерховому будинку тут жило три покоління сім'ї: чоловік із дружиною, їхні дорослі діти та літня мати. Для нас виділили окрему кімнату, якою поступився молодший син сімейства, і ми облаштувалися на цокольному поверсі разом із старшою донькою родини, маючи окрему кухню, ванну та простору вітальню. Зважаючи на те, що дівчина майже весь час проводила за навчанням у своїй кімнаті, ми жили фактично окремо від господарів на цілому поверсі», - розповідає Марія.

«Господарі возили нас на екскурсії, а волонтери допомагали з продуктами»

Багато українців в Італії мають клопіт через мовний бар’єр у побуті. Марії пощастило, адже і вона, і вся її італійська родина вільно розмовляли англійською, тож жінка легко спілкувалася із господарями, навіть не знаючи італійської. Саме господарі допомогли українським утікачам швидко оформити всі документи на тимчасовий притулок і медичне страхування. У свою чергу місцеві волонтери допомагали з продуктами та одягом.

«Волонтери при церкві перший час виділяли нам вдосталь продуктів майже щотижня. Зазвичай це була популярна в Італії паста, томати, консерви, фрукти та овочі (хоча не завжди свіжі, але щось із них можна було завжди вибрати для споживання).

Також нам привозили багато одягу, зібраного на потребу біженців у місцевих жителів. У нас з донькою вдома залишився великий гардероб, чимало красивих яскравих речей, які готували на весну. Втім, приїхали ми з одним комплектом змінного одягу, тож тепер були раді вдягнути навіть поношені речі, якщо співпадав розмір. Досить некомфортне відчуття, якщо знати, що десь позаду у тебе полишено все необхідне для нормального життя», - говорить жінка.

«Наша італійська сім'я виявилася дуже відкритою та щирою, з перших днів господарі оточили нас із донькою увагою та турботою. Щонеділі вони влаштовували великий сімейний обід з родичами та сусідами, на який запрошували і нас. Господарі возили нас у гори, на екскурсії до сусідніх міст, влаштовували зустрічі з іншими українськими родинами, що жили поблизу.

Навесні, доки на вулиці було ще прохолодно, нам дозволялося досхочу розпалювати вогнище у каміні. Слід зазначити, що для італійців це ознака великої щедрості, адже місцеві тут звикли економити на обігріві будинків. Так, моїй подрузі з України господиня не дозволяла регулювати опалення, тож, щоб не мерзнути в своїй холодній кімнаті, вони з донькою цілими днями гостювали у нас», - розповідає Марія.

«Донька легко адаптувалася в італійській школі»

Донька Марії ще в Україні перейшла до приватної дистанційної школи, тож не була прив’язана до місця і не переривала онлайн-навчання увесь цей час. Водночас в Італії дівчинка пішла до місцевої школи і цілком добре влилася до нового колективу.

«В Україні донька відвідувала 6-й клас, але тут без знання мови її прийняли до 5-го класу. Навчання в Італії досить легке порівняно зі шкільною програмою в Україні. Нам видали безкоштовно всі необхідні підручники і друковані зошити, адже у звичайних зошитах діти пишуть дуже мало.

Мені сподобалося, що у школі всі дуже привітні й дружелюбні: діти, їхні батьки, вчителі, директор. Нас завжди зустрічали з посмішкою та обіймами, тому що така поведінка тут є нормою. Велика увага у школах приділяється саме практичним заняттям, а не зубрінню правил, діти виконують багато цікавих проектів у групах. Освітня програма націлена на життя, тому тут багато інтегрованих уроків і творчих завдань. Дітей завжди підтримують у їхніх починаннях і проявах, часто хвалять.

Спочатку донька переживала через незнання мови, але їй завжди на урок видавали планшет із перекладачем, тож вона легко могла порозумітися з оточуючими. А зі школи вона завжди виходила радісна й натхненна, із захопленням розповідаючи про те, що нового дізналася і з ким познайомилася за день», - поділилася киянка своїми враженнями про італійську школу.

«Навіть вагітною я знайшла роботу, яка мені підходила»

Багато українських біженців скаржаться на те, що не можуть знайти роботу в Італії. При цьому хтось не може підтвердити український диплом, комусь заважає працевлаштуватися мовний бар’єр, у інших - маленькі діти, яких неможливо залишати без нагляду. У Марії проблем із роботою за кордоном не виникло, адже жінка в Україні працювала в онлайн-магазині, що дозволяло їй дистанційно «виходити на роботу» з будь-якого куточку світу, де є інтернет.

«Волонтери з нашого селища організували мені вдома робоче місце, надали комп'ютер, встановили всі необхідні програми. Це дозволило мені працювати і триматися на плаву, коли закінчилися гроші, які привезла із собою.

Згодом мені запропонували роботу перекладача англійської для дітей-українців у літньому таборі. Це був благодійний проект на базі школи Монтессорі, і мені потрібно було допомагати нашим дітям комунікувати з вихователями. У таборі з дітьми займалися за спеціальною навчальною програмою, яка розвиває творчість, впевненість у собі, стійкість та вміння знаходити правильні рішення у будь-якій ситуації.

Це був цікавий досвід, і мені ця робота надала можливість як навчитися нового у спілкуванні з дитиною-підлітком, так і підготуватися до народження ще однієї дитини. І, що важливо, навіть вагітною у мене була робота, яка чудово мені підходила».

«Про свою вагітність дізналася вже в Італії»

Коли Марія виїздила з України, вона ще не знала, яка несподіванка чекає на неї попереду. Саме в Італії жінка дізналася про те, що носить під серцем свою другу дитину.

«Мені важко сказати, чи поїхала б я так далеко від України, якби знала, що вагітна. Але так склалися обставини, що я дізналася про це вже у чужій країні, далеко від дому і чоловіка. Спершу відчула повну розгубленість, але моя італійська сім'я такій новині дуже зраділа, заспокоїла мене і підтримала. Господиня будинку одразу звернулась до свого лікаря, і вже за кілька днів мене оформили на облік у жіночій консультації».

Свою першу дитину Марія виношувала і народжувала у Києві, тож мала можливість порівняти акушерський догляд в Україні та Італії.

«Усі візити до лікарів та обстеження для мене були безкоштовні, за виключенням специфічних аналізів, за які потрібно було внести невелику оплату. Направлення на аналізи тут дають не до однієї лабораторії за місцем прописки, а туди, де є вільне «вікно». Тож щоразу доводилося їздити на обстеження до різних медичних установ.

До речі, італійці – відкрита і тепла нація. Коли люди зустрічали мене на вулиці чи в якійсь установі і бачили, що я вагітна, просто підходили привітатися, запитували про самопочуття, говорили багато приємних слів», - розповідає Марія.

Думки про повернення в Україну з’явилися у Марії ще в липні, коли додому через відсутність житла і стабільної роботи поїхала її подруга. Тоді, порадившись із чоловіком, вона вирішила залишитися, адже в Італії і сама вагітна жінка, і її дитина могли перебувати у безпеці. На той час Марія навіть розглядала можливість народжувати за кордоном.

«Я дізналась про всі нюанси пологів в Італії, і можу сказати, що всі українки, які тут народжують, дають дуже схвальні відгуки. Пологи тут абсолютно безкоштовні, жінки перебувають в окремих палатах і отримують максимум турботи та уваги від персоналу.

Але потім настає момент оформлення документів, і це дуже болюча тема навіть для місцевих жителів, а особливо - для українок. Щоб отримати свідоцтво про народження дитини, потрібно звертатися до різних структур, обов’язково відвідати консульство, робити апостильні переклади з італійської на українську, потім з української на італійську, завіряти і знову перезавіряти документи... Враховуючи, що найближче консульство від мене знаходилося у Римі, за кілька годин їзди, перспектива бігати після пологів з немовлям різними інстанціями мене аж ніяк не приваблювала.

Тому вже наприкінці серпня, з наближенням терміну пологів, я прийняла рішення повернутися в Україну. Бо попри все я хочу народжувати вдома, поруч із чоловіком, на сто відсотків розуміючи мову навколо, користуючись зручним сервісом з оформлення всіх документів, і просто на рідній землі».

«Моя сім'я буде щасливою лише в Україні»

Свій досвід в Італії киянка називає позитивним. Звісно, Марія з дитиною також подекуди відчували труднощі і дискомфорт у чужій країні, однак жінка ні на що не скаржиться і не нарікає.

«Можу вважати свій досвід за кордоном досить позитивним, адже нам із донькою дуже пощастило з сім'єю, яка нас прийняла, ми познайомилася з багатьма чудовими людьми, з якими і досі продовжуємо спілкування.

Багато українців сьогодні розповідають про свій негативний досвід в Італії. Мені здається, тут важливо розуміти, що саме люди очікують від цієї країни. Я сприймала Італію, перш за все, як місце безпеки і прихистку, не очікуючи ані якихось матеріальних винагород, ані надмірної уваги до своєї персони. Хоча мені також не зовсім зручно було жити у селищі, де немає інфраструктури, і щоразу просити господарів про те, аби поїхати до міста за продуктами чи парою шкарпеток. Не завжди комфортно було озвучувати всі свої потреби, але я повинна була заздалегідь обговорювати час і місце призначення майбутніх поїздок або кількість валюти, яку збиралася обмінювати.

Я вдячна цій країні за прихисток і можливість не прокидатись протягом останніх п’яти місяців від сирен, проте не хочу бути тягарем для італійців. А без чоловіка організувати собі проживання і виховання двох дітей, одне з яких немовля, навряд чи зможу самостійно. Зараз в Італії здебільшого лишаються ті, кому немає куди повертатись зовсім, або ті, хто виїхав цілою сім'єю. Моя ж сім'я буде повноцінною і щасливою лише в Україні», - говорить жінка.

Рідний Київ зустрів Марію з донькою звуками сирен. Ховалися за правилом двох стін у коридорі, але страху не відчували. Перший день провели разом із чоловіком, гуляючи вулицями міста, яке за пів року дуже змінилося, зустрічалися із близькими і почувалися абсолютно щасливими.

«Про повернення не жалкуємо, - каже Марія, - навпаки дуже тішимось усьому: рідному повітрю, зрозумілій мові звідусіль, сусідам, а найбільше тому, що вся наша сім'я разом».